Волт Вітмен. "Пісня про себе". 10 клас. - Бібліотека - Методичні матеріали - Шахтарська МЦМК Світова література
Субота, 02.08.2014, 11:33
СВІТОВА
ЛІТЕРАТУРА

Вхід | Реєстрація
ВАС ВІТАЄ КЕРІВНИК МЦМК ВЧИТЕЛІВ СВІТОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ м.ШАХТАРСЬКА ПАНОВА ОЛЕНА ВІКТОРІВНА
Статистика

Методичні матеріали

Головна » Методичні матеріали » Бібліотека [ Додати матеріал ]

Волт Вітмен. "Пісня про себе". 10 клас.


Волт Вітмен
Пісня про себе(Уривки). З книги "Листя трави".


Перекладач: Л.Герасимчук
Джерело: З книги: Зарубіжна література: Посібник-хрестоматія. 10 клас - Донецьк: ТОВ ВКФ "БАО", 2003.

1.

Себе я прославляю, себе я оспівую,
I те, що приймаю я, приймете й ви,
Бо кожен атом, котрий належить мені,
так само належить вам.

Я тиняюся, шукаючи свою душу,
На дозвіллі тиняюся влітку, нахиляюся
й розглядаю стебло травинки.

Мій язик, кожен атом моєї крові складається з
цього ґрунту, з цього повітря;
Народжений тут від батьків, зароджених тут
батьками, котрі так
само тут народилися,
Я, тридцятисемирічний,
без жодної хворості, розпочинаю
I сподіваюся не урватися аж до смерті.

Вірування та вчення, всіма облишені,
Ви відступили убік - але й ви добрі на місці
своєму, і вас не забуто, -
Я прихищаю всі - правильні й хибні,
я дозволяю стверджувати речі
щонайризикованіші:
Хай промовляє природа без перешкод
з первісною силою.

14.

Дикий гусак зграю свою веде крізь холодну ніч,
"Йо-хонк!" він кричить, і для мене внизу
це лунає наче запрошення,
Простакові це здатися може безглуздям,
та я вслухаюсь уважно,
Розумію, навіщо він кличе в зимове небо.

Прудконогий північний олень, кіт на порозі,
синиця, собака дикий у преріях,
Виводок поросят смикає свиню за соски -
і та рохкає,
Індичка своїх індичат крилами затуляє, -
I в них, і в собі я бачу той самий давній закон.

Варто мені торкнуться землі стопою, як
звідти зринають сотні прихильностей
I перед ними мізерніє все найкраще,
що можу сказати.

Я закоханий в тих, що ростуть просто неба,
В людей, що живуть серед стад, що скуштували
життя над берегом океану, чи в нетрях,
У стерничих і в будівничих суден,
у майстрів із сокирами й довбнями,
в кучерів, що правлять кіньми.
Я б із ними їв би та спав би тиждень
за тижнем.

Що ж є найузвичаєніше, найдешевше,
найближче і найприступніше? - я сам,
Я ризикую і витрачаюся,
щоб повернути сторицею,
Чепурюся, щоб сам себе подарувати
найпершому, хто схоче мене узяти,
I не прохаю, щоб небо спустилося примсі
моїй на догоду, -
Я щедро себе розкидаю для всіх і назавжди.

6.

Спитала дитина: "Що таке трава?" - і повні пригорщі мені простягла.
Що відповісти дитині? Не більше за неї я знаю, що таке трава,
Може, це вдачі моєї прапор, із зеленої - барви надії - тканини зітканий.
А може, це хустинка від Бога,
Запашна, умисно нам зронена у подарунок, на згадку,
Десь у куточку й вензель власника, - щоб помітили ми, звернули увагу, запитали - чия?

А може, трава - така ж дитина, зрощене зелене немовля.

А може, це ієрогліф такий самий,
Що означає: "Росту, де багато землі й де мало,
Між чорними та білими людьми;
Хай то буде канадець, вірджинець, конґресмен чи негр, -
всім даю я одне і однаково всіх приймаю".

А тепер вона ніби схожа на гарне, непідстрижене волосся могил.

Я буду ніжний з тобою, траво вруниста,
Може, ти ростеш із грудей юнаків,
Може, я полюбив би їх, якби знав раніше,
Може, ти проросла зі старих чи з немовляти, що недовго
було біля материнського лона,
Може, ти і є материнське лоно.

Надто темна трава ця, щоб рости з сивини старих матерів,
Вона темніша за безбарвні бороди стариків,
Затемна, щоб рости з блідо-рожевих піднебінь.

О, я чую нарешті мову стількох язичків,
I відчуваю, що недарма вони проросли з піднебінь.

Шкода, що не можу я тлумачити натяки на юнаків і юнок умерлих,
I натяки на дідусів і бабусь, і немовлят, що недовго були
біля материнського лона.

Що ж, по-вашому, сталося з юнаками й старими?
Що, по-вашому, сталося з жінками й дітьми?

Вони живі й десь їм незле ведеться,
Найменший пагінчик свідчить, що смерті нема насправді,
Бо, якщо вона й з'являлась, то вела за собою життя, - смерть не чигає
в кінці шляху, щоб життя зупинити,
Смерть-бо гине при появі життя.

Усе рине вперед і вшир, ніщо не щезає,
I смерть - це не те, що гадають, - це краще.

20.

Хто там іде? жадібний, простий, загадковий, оголений;
Як сила приходить до мене з м'яса, що я споживаю?
Що ж таке людина? хто такий я? хто такі ви?
Все, що я вважаю своїм, і ви своїм повинні вважати,
Інакше, слухаючи мене, ви змарнували час.
Я рюмси не розпускаю, як роблять інші,
Мовляв, місяці порожні, а земля - це баюри й твань.
Скиглення й рабську покірність дають разом з порошками
для інвалідів, конформізм - для родичів дальніх,
А я капелюх свій ношу - що надворі, що вдома.

Нащо мені молитись? Нащо вклонятись, вершити обряди?
Вивчивши всі прошарки, кожну дослідивши волосинку, з
лікарями порадившись і підбивши підсумок,
Я знаю: кращого м'яса немає, ніж на моїх кістках.
В усіх людях я бачу себе, не більше й ні на ячмінне зернятко менше,
I, добре чи зле мовлю про себе, - це стосується їх також.

Я знаю, що я налитий здоров'ям,
До мене постійно плинуть поєднані речі Всесвіту, -
Це послання до мене - я мушу їх прочитати.
Я знаю, що я безсмертний,
Я знаю, що орбіту мою не зміряє циркулем тесля,
Я знаю, що не вмру, як зникає вогненний зиґзаґ, який
діти малюють поночі у повітрі палаючим прутом.

Я знаю, що я величний,
Я клопоту не завдаю своїй душі, щоб вона виправдовувалась і тлумачила щось про себе.
Я бачу, що закони світу не просять пробачень
(Зрештою, я не гордовитіший, ніж рівень, за яким я будую свій дім).
Я такий, який є, - цього досить,
I нехай ніхто більше цього не знає, - я вдоволений,
I якщо знають усі, я вдоволений теж.

Є цілий світ, що знає це, світ найбільший для мене, - це я сам,
і якщо я одержу належне сьогодні, чи за десять тисяч, чи за десять мільйонів років,
Я однаково радо прийму це сьогодні й чекатиму однаково радо.
Міцно стоять мої ноги в пазах гранітних,
Я сміюся з того, що ви звете кінцем,
I я знаю амплітуду часу.

21.

Я - поет Тіла і я - поет Душі,
Зі мною всі насолоди раю та всі болі пекла зі мною,
Перше я прищеплюю і плекаю в собі, друге - на мову нову тлумачу.
Я поет жінки так само, як і чоловіка,
I кажу, що так само чудово жінкою бути, як і чоловіком,
I кажу, що нема більшої величі, ніж бути матір'ю людей.

Я пісню співаю розпросторення або гордості,
Доволі ухилянь і вимолювання,
Я покажу, що розмір - це тільки розвиток.

Ви залишили позаду інших? Ви - президент?
То пусте: вони не лише наздоженуть вас, а й підуть далі,
Я той, хто блукає, коли набирає сили лагідна ніч,
Я гукаю до землі й моря, напівзанурених в ніч.

Прилинь, гологруда ноче, прилинь, маґнетична, живлюща ноче!
Ноче південних вітрів, ноче кількох великих зірок!
Ноче дрімотна, шалена, оголена літняя ноче!
Усміхнися, млосна, із диханням свіжим, земле!
Земле дрімотних і вологих дерев!
Земле погаслого заходу, земле гір, на вершинах яких спочиває мла!
Земле склистих потоків місяця вповні, позначених злегка блакиттю!
Земле світла і тіні, що скалками грають на річці!
Земле перлистих хмар, що задля мене стали ясніші й чистіші!
Земле з вигинами стрімкими: земле, вся в яблуневому цвіті!
Усміхнись, бо йде твій коханець!
Щедротна, ти мені любов віддала - і тобі відповім я любов'ю!
О, невимовна, шалена любове!

Автор матеріалу:   Панова О.В.

Переглядів: 19468 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 2.6/24


Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email:
Код *:
Вхід
Пошук
І П П О
І І Т І З О
М О Н України
Журнал України
Чтиво