Шарль Бодлер
(9 квітня 1821, Париж — 31 серпня 1867, Париж)
Шарль Бодлер. Альбатрос
/ Переклад Дмитра Павличка
Буває, моряки піймають альбатроса, Як заманеться їм розваги та забав. І дивиться на них король блакиті скоса - Він їхній корабель здалека проводжав.
Ходити по дошках природа не навчила - Він присоромлений, хода його смішна. Волочаться за ним великі білі крила, Як весла по боках розбитого човна.
Незграба немічний ступає клишоного; Прекрасний в небесах, а тут - як інвалід!.. Той ляльку в дзьоб дає, а той сміється з нього, Каліку вдаючи, іде за птахом вслід!
Поет, як альбатрос - володар гроз і грому, Глузує з блискавиць, жадає висоти,
Та, вигнаний з небес, на падолі земному Крилатий велетень не має змоги йти.
Шарль Бодлер. Альбатрос/ Переклад І. Драча Буває, пливучи дорогами морськими,
Аби розвіятись, полюють моряки
На альбатросів тих, що в вишині над ними
Серед блакиті й хмар пливуть віддалеки.
Коли на палубу вже люта сила збила,
Король небес, що знав всі грози без числа.
Волочить важко так свої великі крила,
Мов сніжно-білі два розкинуті весла.
Крилатий мандрівник - який незграбний в рухах,
В польоті буйнокрил - каліка на ногах!
Ще й дражняться - той в дзьоб йому із люльки дмуха,
А той, глузуючи, кульгає, ніби птах!
Поете! Князю хмар твоя подібна сила,
Між блискавок ти свій у грозовій імлі;
Але під шал образ перешкоджають крила
Тобі, вигнанцеві, ступати по землі.
Шарль Бодлер. Відповідності/ Переклад Д.Павличка Природа — храм живий, де зронюють колони Бентежні стогони і неясні слова. Там символів ліси густі, немов трава, Крізь них людина йде і в них людина тоне.
Всі барви й кольори, всі аромати й тони Зливаються в могуть єдиного єства. Їх зрівноважують співмірність і права, Взаємного зв'язку невидимі закони.
Є свіжі запахи, немов дітей тіла, Є ніжні, як гобой, звитяжні, молодечі, Розпусні, щедрі, злі, липучі, як смола,
Як ладан і бензой, як амбра й мушмула, Що опановують усі безмежні речі; В них — захват розуму, в них відчуттям — хвала.
Шарль Бодлер.
Вечорова гармонія / Переклад Михайла Драй-Хмари
Вечірній час прийшов. На кожній стебелині вже квіти куряться, немов кадильний дим; і звуки, й пахощі в повітрі голубім; меланхолійний вальс, кружіння й млості дивні.
Вже квіти куряться, немов кадильний дим; ридає скрипка десь, як серце в самотині; меланхолійний вальс, кружіння й млості дивні; сумна краса небес в спокої віковім.
Ридає скрипка десь, як серце в самотині, зненавидівши те, що чорним звуть нічим; сумна краса небес в спокої віковім, пірнуло сонце в кров, що застигає в сині...
Зненавидівши те, що чорним звуть нічим, шукає серце втіх в минулій світлій днині. Пірнуло сонце в кров, що застигає в сині, а слід горить в мені потиром золотим. ....
|