«Все, все покинуть, до тебе полинуть…»
                                    Леся Українка
Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.

[16.11.1900]

Вірш «Все, все покинуть, до тебе полинуть…» Лесі Українки належить до інтимної лірики і має автобіографічний характер, хоча думки й почуття, у ньому виражені, близькі багатьом закоханим. Поетеса переживала глибокі почуття до студента, однодумця Сергія Мержинського, який тяжко захворів (тому «зламаний цвіт»). Вона готова була розділити з ним свою долю, прагнула допомогти, сама наражаючись на велику небезпеку. 

Тема: розповідь про ліричну героїню (авторку), яка прагне полинути до свого коханого, але який хворий, «зламаний цвіте».

Вірш автобіографічний.

Ідея— показати красу почуттів кохання, готовність закоханих пройти крізь будь-які труднощі.

Вірш «Все, все покинуть до тебе полинуть» виявляє готовність ліричної героїні не просто розділити життєвий фатум коханого, а її прагнення викликати на двобій „злую мару, що тебе забирає”, відчайдушний порив – „взять тебе в бою чи вмерти з тобою”. Психологічну характеристику ліричної героїні доповнюють інтимно-дружні, образні звертання до постаті коханого, наділені сумовитими епітетами „мій зламаний квіте”, „мій згублений світе”.

Ідея невмирущості справжнього кохання звучить в останньому рядку твору: „З нами хай щастя і горе вмирає”:

Довідка

Сергій Мержинський, був її пристрасною любов’ю. Найкращі й нечисленні інтимні вірші Лесі Українки присвячені саме йому. А саме…
«… Порвалася нескінчена розмова…» [14.07.1898] 
Дивилась я на тебе і в ту мить…» [ор. 1898..1899 рр.] 
«Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…» [7.11.1900] 
«Все, все покинуть, до тебе полинуть…» [16.11.1900] 
«Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти…» [16.11.1900] 
«Скажи мені, любий, куди мої сльози поділись?» [16.11.1900] 
«Я бачила, як ти хиливсь додолу…» [18.11.1900] 
«То, може, станеться і друге диво…» [18.11.1900] 
«Завжди терновий вінець…» [30.11.1900] 
«Одержима» [18.01.1901]

 Вони познайомилися в Ялті у 1897 році. Двоє самотніх людей надломлених важкою хворобою. Він - стриманий, скромний, делікатний молодий чоловік 27 років, синьоокий, красивий, з хворобливою матовою шкірою. Демократ, революціонер, засновник політичних гуртків у Києві та Мінську. Леся Українка - на рік молодша, тендітна, худенька, сором'язлива, схожа на зовсім юну дівчину. Одного разу революціонер Павло Тучапський порекомендував своєму хворому на туберкульоз другові Сергію Мержинському підлікуватися в Ялті і мимохідь зауважив, що там той зможе побачити Ларису Петрівну Косач, талановиту поетесу і розумну жінку, з якою навряд чи буде нудно в маленькому курортному містечку. Зрозуміло, Мержинський скористався порадою соратника і відвідав Лесю в Ялті. Вона йому відразу сподобалася. На поетесу молодий чоловік справив не найкраще враження: «Мій новий знайомий Мержинський, - нарікала Леся, - все плаче, що море йому не видно, москіти його з'їдають і купання не те». Вона іронізувала, але Леся мала право так говорити. Іноді, майже втрачаючи свідомість на ялтинських вуличках, вона лягала прямо на землю, щоб перепочити трохи і йти далі. Вона знала, що таке фізичний біль, і вміла терпіти його.

Незабаром Мержинський повернувся до Мінська, а Леся залишилася в Криму ще на рік. Настала осінь. Ялта спорожніла. Хворій жінці ставало все гірше: хворіли не тільки кістки - з'явилися нервові напади і висип по тілу. І раптом, зовсім не очікуючи того, Леся отримала невеликий, але дуже емоційний лист від Мержинського. Він запропонував поставити її п'єсу в мінському театрі, і поетеса з радістю прийняла пропозицію. Однак це був лише привід, щоб продовжити стосунки. Після Ялти вони листувалися.

Лист Лесі Українки

«Мій любий друже! Твої такі нечасті листи чомусь завжди пахнуть зов’ялими трояндами. Легкі тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу минулу мрію…Мій друже, любий мій друже! Як можна, щоб я жила саме тепер, коли я знаю інше життя? Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я іду до тебе, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Тільки з тобою я не сама. Тільки з тобою я не на чужині. Пишеш про смерть? Я так боюся без тебе….Бери, бери й мене з собою… Ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу. І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди…!"

«Друг моїх ідей» – називала вона його, кажучи завжди «дружба», а не «кохання» про ці стосунки. Згодом він гостював у її сім’ї, і там відбулося її освідчення – у відповідь його «Ні». Але… абсолютно нічого не змінюється у їхніх стосунках, кохання до цього чоловіка стає любов’ю до його думок, його ідей…

Одного разу, розминувшись із Сергієм у Гадячі, вдома Леся знайшла на своєму столі подарунок від Сергія - невеликий томик творів Гейне. На звороті титульного аркуша Мержинський підписав: «Пані Лесі на пам'ять про дружні і серцеві стосунки».

Жінка намагалася погасити в собі любов, оскільки розуміла, що майбутнього у них немає. Вона відмінно усвідомлювала, що не має морального права мати дітей і виходити заміж. Сергій, будучи невиліковно хворим на туберкульоз, теж чітко розумів це. Але він став близьким другом поетеси, дарував їй тепло, підтримку, розуміння. І з кожним днем все більше втрачав сили.

 Восени 1900-го вона отримає лист від лікаря, який опікувався Мержинським: її другові зовсім погано. Сестрі Ользі вона напише:

«Тепер нема й розмови про те, чи їду я, чи ні. Звичайно, їду. Здається, мені прийдеться сей рік чимало енергії вжити, але се нічого, коли мета ясною стоїть, то й енергію знайти не трудно. Як би там не віднеслись до мене всі інші, але я певна, що ти і Міша (брат Лесі) будете мене завжди розуміти і підтримувати, і се мені багато значить».

Між нею і ним стали його родичі. Та й Олена Пчілка відмовляла доньку – як-не-як, а в Сергія сухоти. Проте вона поїде в Мінськ у січні 1901-го. Доглядати за хворим. І напише:
Все, все покинуть, до тебе полинуть, 
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте! 

Заради нього Леся ладна вмерти, тому, знаючи, що Сергій дотепер кохає іншу жінку , біля ліжка хворого пише від його імені прощальні листи до «суперниці».

Він помирав — а її від божевілля рятувала творчість. Драматична поема «Одержима» — плід цієї невимовно тяжкої ночі й Лесин порятунок. «Я її у таку ніч писала, після якої, певно, довго жити буду, коли зараз жива осталась», — писала Леся.

Сергія Мержинського не стало 3 березня 1901 року. Усім пережитим Леся була вимучена й фізично, й морально. Власне життя здавалося без нього порожнім і марним. Ще коли Сергій був живий, вона, передчуваючи довічну розлуку, написала рядки про плющ, який міцно обнімає листям руїну, боронить її від негоди («Хотіла б я тебе, як плющ обняти …»).

«Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти…» 

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти, 
Так міцно, щільно, і закрить од світа, 
Я не боюсь тобі життя одняти, 
Ти будеш, мов руїна, листом вкрита. 
Плющ їй дає життя, він обіймає, 
Боронить від негоди стіну голу, 
Але й руїна стало так тримає 
Товариша, аби не впав додолу. 
Їм добре так удвох, – як нам з тобою, – 
А прийде час розсипатись руїні, – 
Нехай вона плюща сховає під собою. 
Навіщо здався плющ у самотині? 
Хіба на те, аби валятись долі 
Пораненим, пошарпаним, без сили 
Чи з розпачу повитись на тополі 
І статися для неї гірш могили? 
[16.11.1900]

До Києва їхати не хотілось. Подалася до Ольги Кобилянської, «на зелену Буковину». Там трохи відійшла душею. Але — думки про покійного друга не покидали її. 7 червня 1901 р., написала три вірші, у яких запікся біль щойно пережитої драми («Уста говорять: “Він навіки згинув!”», «Ти не хотів мене взять, полишив мене тут на сторожі…», «Квіток, квіток, як можна більше квітів…»).

Один із тих віршів закінчувався словами, які вона могла б повторити і через десяток літ: «Тебе нема, але я все з тобою!»

Ось така сумна, романтична, навіть трагічна історія.