Пятниця, 24.11.2017, 04:03
Приветствую Вас Гость | RSS

Словесник

Меню сайта
Время жизни сайта
Статистика

Онлайн всего: 2
Гостей: 2
Пользователей: 0

Методический кейс

Главная » Файлы » Украинская литература » Библиотека [ Добавить материал ]

6 клас. Косматенко А.Д. Байкар. Позакласне читання
[ · Перейти по ссылке () ] 17.05.2016, 19:23

 

Анатолій Денисович Косматенко народився 3 жовтня 1921 р. в с. Времівці Донецької області в родині селянина. Після закінчення середньої школи у 1939 році був призваний до лав Радянської Армії, де перебував до 1947 року. Під час війни — в діючій армії.

З 1948 по 1953 рік вчився на філологічному факультеті Київського університету. Працював у «Літературній Україні», згодом — у видавництві «Радянський письменник» та журналі «Дніпро».

Систематично з 1947 року друкувався в газетах, журналах і альманахах. Перша збірка «Байки» вийшла у 1953 році. Потім виходили книги: «Нові байки» і «Кручені паничі» (1956), «Слово» (1959), «Яка ж мораль?» та «Сміх і гнів» (1965), «Запорожець і чорт» (1969), «Скіфська сережка» (1972), «Галинчині малюнки» (1974), «Їжак, троянда й соловей» (1974), «Жагуче кохання» (1977).

Помер Анатолій Денисович 6 квітня 1975 року.

СЛОВО ПРО НАШОГО БАЙКАРЯ

Творчу особистість Анатолія Косматенка, його портрет як сатирика можна змалювати кількома словами: Байкар. Справжнісінький. Або, як ще кажуть, за покликанням. Бо ж нині без його імені уявити сучасну українську байку неможливо. Вони зв'язані назавжди, так би мовити, вічною материнською пуповиною, від якої він як письменник узяв своє життя.

Анатолій Косматенко в літературі почав виступати невдовзі по закінченні Великої Вітчизняної війни, учасником якої він був. 1947 рік. Повернувшись із армії, недавній воїн береться за перо. У газетах, журналах не відомий ще молодий автор друкує перші байки. І вони привертають увагу не тільки шанувальників цього жанру, а й письменників старшого покоління, зокрема сатирично-гумористичного цеху. Було у них, у його байках, щось, так би мовити, своє власне, свіже. І оте «щось» засвідчувало: народжується байкар, цікавий, з оригінальним словом. 1953 рік. До читачів потрапила невеличка, але досить-таки вагома, з простою і в той же час промовистою назвою книжечка: «Байки». Автор — учорашній студент Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка Анатолій Косматенко. Вона, та перша книжечка, утверджує його в нашій літературі як цікавого, талановитого байкаря сучасності.

Самобутній талант Косматенка-байкотворця проявився якось відразу, з перших кроків і заявив про себе дзвінкоголосо, своїм живим, народним словом, милозвучністю поетичної мови, свіжою образністю, точною алегоричністю. А ще й добрим розумінням природи жанру, його класичних традицій і законів. І глибоким знанням алегорії. Адже без алегорії — справжньої байки нема, є її тінь. Можна заселити твір колекцією звірів, речей, та, якщо вони не творять узагальненого образу людини або коли ти знехтував їхньою (звірів) природою, змусив їх робити те, чого вони не повинні робити навіть як алегоричні персонажі, приписав їм невластиві вчинки, поводження тощо, це далеко ще не байка. Є сякий-такий звіринець, музей речей — профанація байки. У Косматенка нічого цього не стрінеш — перед ним завжди були зразки класичної нашої байки — І.Крилова, Л.Глібова, Є.Гребінки. До речі, Л.Глібова він любив невимовно, як то кажуть, обожнював, — за високу поетичність, ліричність його чудових байок, його образність. І завжди вчився у нього байкарської майстерності. Вчився, але не прагнув копіювати. Не був рабом споконвічних канонів, що йдуть ще від славнозвісного Езопа і нашого Г.Сковороди, ніколи не вдавався до сліпого наслідування. Навпаки, А.Косматенко настійно шукав нових, власних шляхів, дбав про оновлення, осучаснення стародавнього й шанованого в народі жанру, його алегорій, образів. Турбувався, щоб у байці відчувався дух, биття пульсу сьогодення, щоб її образи були сучасні, як і весь колорит, увесь поетичний лад, усі, так би мовити, поетичні атрибути. Це підтверджує його творчість.

Він ніби народився для байки і був їй відданий до останку. Пригадуються перші зустрічі з молодим Анатолієм Косматенком — ті часи, коли він ще не встиг як слід, як ото мовиться, оперитися. Вразили його любов до байки, те, як він запально, натхненно захищав цей жанр. «Треба серйозно, на повний голос говорити про байку — сучасну, нову. Вона цього варта, має таке ж право на життя, як і всі інші жанри — частенько, бувало, говорив Анатолій. — От тільки нам, байкарям, треба дбати, щоб байка була справжньою байкою, справжньою літературою, а не забавкою, де замість людей лицедіють звірі. Безликі, ходульні. Щоб завжди байка поезією була, високою...»

Косматенко пильно дбав про це. І досяг він у цьому немало. Докази — його талановиті байки, полишені нам у спадщину. А що Косматенко байкарем був талановитим, цікавим, засвідчує такий високий авторитет у нашій гумористиці, як видатний митець веселого слова, безсмертний у літературі Остап Вишня. Добре серце, світлий розум його відразу ж помітили неабиякі здібності молодого байкаря. Того ж таки 1953 року він сказав про молодого автора:

«Байки Косматенка грамотні, актуальні, написані доброю мовою. Я мав приємну нагоду «перевірити» байки, їхній вплив і відгуки на них численних аудиторій, а це, між іншим, найкращий брус! Косматенкові байки сприймаються дуже прихильно і дуже тепло».

Справді-бо, і читачі, і слухачі любили Косматенкові байки. Любили у них оте просте, від народного кореня слово, співучу мову, оту виразність змісту, хоч і висловлену в алегоріях, але ж добрими поетичними засобами, бо ж байка наша має щось від народної казки, від народної творчості взагалі.

Анатолій Косматенко виявив неабиякі новаторські здібності у сучасній байці. Умів у звичайному, буденному віднайти важливе, багатьма й непомічене, підвести його до важливого звучання, витворити цікаві образи, наповнити великою думкою. Він чи не перший у нас, в українській літературі, почав уводити в байку історичні сюжети, історичні постаті, розглядаючи їх із позицій дня сьогоднішнього. Згадаймо бодай такі чудові речі, як «Аль-Газал», «Сакви, Сопілка і Капшук». Та хіба тільки ці! У них минуле поєднується із сучасністю («Ех, перейняти б досвід деяким туристам!» — дуже дотепна мораль з «Аль-Газала», спрямована проти деяких запопадливих сучасних низькопоклонників перед усім іноземним). Тож читаєш ці твори не як данину минувшині, а як актуальну, злободенну сатиру, якою автор, уміло користуючись історичними паралелями, воює проти сучасного зла, і це надає творам особливого значення, великого художнього осмислення.

Байки А.Косматенка здебільшого по-справжньому поетичні — мовою своєю, образністю, ритмікою — усім своїм ладом. Іноді у них засвічуються ліричні барви, сповнюючи байку теплотою, навіть ніжністю (як це буває часто у Л.Глібова). За такі зразки можуть правити хоч би «Полтавські галушки», «Кібець і Чайка» (та й ще чимало інших). Перша взагалі написана не канонічним, традиційним класичним розміром — не ямбом, як це здавен усталилося, а амфібрахієм, такою невластивою для байки трискладовою стопою.

Розмір цей надав їй якоїсь особливої, я сказав би, ніжності, музикальності, поетичного вираження. Навіть, якщо хочете, — пісенності. Бо ж як легко, невимушено читаєш ось такі рядки:

Полтава!
Одне тільки слово, красиве й ласкаве, 
А душу бентежить до дна.
Полтава, Полтава! 
І мова Наталки, проста й величава, 
І сміх «Енеїди» луна.


Саме у цьому, в отій простій і водночас високій, афористичній алегоричності, поетичній художності, у глибині, як степова криниця, думки краса і сила байкарської майстерності Анатолія Косматенка, хорошого байкаря, який, на превеликий жаль, дуже рано пішов із життя — пішов у розповні творчих сил, художнього таланту. Він міг ще багато зробити для нашої літератури, і не тільки для байки, бо знаємо його іще як поета-лірика, непосереднього майстра гумористичної казки, веселої, дотепної, з такою хорошою співучою народною мовою, як його, на жаль, незавершена, високопоетична, така усміхнена, весела «Повість про славного-преславного Стрибунця Горобця».

СОЛОВЕЙ НА ДОТІ

Над Ірпенем — на кручі, на узліссі, 
Де три берізки з-поміж трав, 
Немов медсестри, юно підвелися, —
В руїні дот стояв. 
Колись над ним ревіли бомбовози, 
Колись вогнем він дихав, клекотав, 
Тепер — гули вітри, шуміли грози
Та Соловей щовесно щебетав... 
До нього стежечка крута біліла. 
Хто йшов — спинявсь
і голову схиляв... 
Потрісканий, в рубцях, весь обгорілий,
Він край свій оглядав,
Як воїн, з бою уцілілий... 
На тому доті Ґава Солов'я й зустріла,
«Дивуюсь в людях одному,—
Сказала, крутячись круг себе, —
Давно не місце тут йому — 
Взяли б та й розібрали на якісь потреби.
А так — ні черв'ячка у нім, ні тлі...» 
«Ех, Ґаво,— Соловей на те, — нещасна Ґаво,
Нікчемні ж клопоти твої! 
Дот — свідок мужності, звитяги й слави, 
Любові свідчення до рідної землі! 
Він силу в людях будить величаву,
Він юнь у наші дні 
Безсмертним подвигом гартує, 
Бо дот є дот. І по війні 
Воює!»
Що Ґаві мудрість Солов'їв! 
Напхати дзьоб — на це лиш Ґава жвава. 
А ти, ти дбай про внуків і синів: 
Пильнуй і пам'ятки, і пам'ятники слави
Своїх дідів,
Своїх батьків — 
Людина ж ти, не Ґава!

СМАРАГДОВА СИМФОНІЯ

Перед Тополею стрункою 
Встать!.. Геть з голів брилі і картузи! 
Струмить під небо повінню гінкою
Смарагдова симфонія краси! 
І мариться і чується, як за горою, 
За незабутньою за крем'яною,
Не рокіт синьої грози — 
Гуркоче грім жорстокого двобою...
Я чую рідні голоси.
Я бачу: лави підвелись у Понизов'ю — 
Гурчить броня, тріщать ворожі бліндажі...
Юнак, мій друг, залитий кров'ю, 
Шле в чорні свастики вогнів ножі... 
І падає. І смерть звиса у надголов'ю.
Смерть Кінець. Відвоювавсь. 
Дійшов межі.

Солдат

Зажди. Це не кінець. 
Ти бачиш: за туманом
Тополя в рідній стороні?! 
Дай добіжу. Я лист лиш прикладу до рани —
І легше станеться мені.
Смерть

То марновірство. Глянь: Тополя — чорна. 
Гілля покручено, обпалено вогнем...

Солдат

Я добіжу. Вона пригорне —
І зелено під небо ми спахнем!
Над світом станемо. І світ увесь до краю 
Оглянем орлим оком віч-у-віч. 
Лиш так безсмертя я зазнаю 
На перехресті злих сторіч!

Смерть

То марновірство. Та й поглянь на себе:
В пороховім чаду, 
Скалічений, подертий на виду, — 
Хіба такого їй звитяжця треба 
Під цю біду?!

Солдат

Хто в серці серце носить тополине, 
На того й жде вона щодня і щогодини.

Тополя
Я жду тебе, мій сину, жду! 
І він підвівсь і їй назустріч ринув...
Вам, хто у серці серце носить тополине, 
Хто чує відгомін звитяжної яси, 
Вам, юні, сміливі герої, 
Цю байку шлю в нові часи!
Струмить у небо повінню гінкою 
Симфонія безсмертної краси!
ХАТА

Два маляри, два брати запальні, 
Що завжди гаряче змагались, 
На вернісажі виставлялись.
(Затято ночі й дні 
Вони до цього потай готувались: 
Їм вернісаж — дуель на полотні). 
Народу — не пройти! — зібралось. 
І що ж? Не так подивувало всіх знавців,
Що вибір схожий у братів 
(Обидва змалювали рідну хату), 
Як те... Ну, як би це сказати?.. 
Ну от — картина перша.
Ну, нічого в ній:
Все просто, звично, аж буденно. 
Ну — хата. Ну — криниця. Ну — антена, 
Садок на заднім плані в тьмі густій —
Все сто раз бачене, знайоме... 
Картина друга — той же антураж: 
І місяць, і верба, й криниця та ж... 
Але ж бо техніка, але ж які прийоми! 
Яка сміливість, легкість — блиск! 
Гармонія тонів, контрастів риск! 
І щось нове — малярству досі не відоме...
Ат, маєш: глядачі,
На другу глянувши, до першої вертають, 
Подовгу там стоять, не розмовляють. 
В чім річ? Попробуй підбери до серць ключі!
Митці, знавці й всезнайки
Кричали, сперечалися до лайки,
Та так і не зійшлися ні на чім.
Хтось раптом каже: 
«Хай розсудить Мати!» 
(На вернісаж її взяли брати).
Почуть, мовляв, представника народу варто. 
І Матір попросили підійти. 
Старенька на синівські хати
Дивилась довго. Мовчки. А затим,
На другу показавши пальцем вузлуватим, 
Озвалась глухувато: 
«Нема любові тут і доброти».

СВЯТО

Байка-жарт
Я виїхав подалі, геть за місто.
І там, на килимі трави, 
Качавсь, як пес, плигав цаписто — 
І так на серці стало гарно, чисто,
Омила душу свіжість синяви!..

Мораль: зробіть таке і ви!

ЖАГУЧЕ КОХАННЯ

Гадюка покохала їжака. 
Як обіймала! Цілувала! 
Обливалась кров'ю! 
І — що ж, кохання річ тонка — 
І задоволена була любов'ю...

Ну й на здоров'я!
Кого ж було кохать — верткого Вужака? 
Чи тютіньку слизького — Слимака?!

КІТ І ПАЦЮКИ

Байка-жарт
Такий був делікатний Кіт, такого норову, 
Що Пацюки на нім зробили зоодром. 
За те й на пенсію випроводжали ж здорово 
Нагородили пінопластовим хвостом!

І все ж: не будь таким Котом, 
Бо відгризуть ще й голову!

ЧЕРЕПАХА

Край берега спіймали діти Черепаху. 
Що галасу, що радощів було! 
Мерщій майнули у село — 
У літеплі скупали бідолаху 
Й замислились: яке зробити їй житло? 
Чи на соломці спатиме, чи на перині? 
Та хтось сказав, що любить спати у піску. 
Тож гостю поселили в хаті у кутку. 
Пісок знайшли і їжу принесли в хустині: 
Цибульку, огірки, шматочки ріпи й дині. 
Але найбільш припав їй до смаку
Біленький хліб у молочку: 
Глитала — панцир ходором ходив по спині!
Нараз, 
Хоч ласощі були й під самим носом
І все, здавалось би, гаразд, 
Застигла гостя, наче під гіпнозом... 
Нікого і ніщо не поміча, 
Щось заяскрілося в очах... 
Еге! Почулась музика із приймача — 
Так от що захопило розумаху! 
Від того дня для слухача 
Лились мелодії з програвача — 
Бізе, чи Лисенка, чи Баха... 
Поглянуть любо: як сприймала їх тімаха!

А ти? А ти все музику й поезію ганьбиш? 
Лиш цифри й формули боготвориш?
Невже і досі, горопахо, 
Ти в дечім не доріс до Черепахи?!

СЛІДИ І ЗОРІ

Хотів уже покинути байки писати — 
Так хочеться про зорі й про любов... 
Так де! Погляньте, хто зайшов, 
Непроханий, до хати?! 
Не стану краще й називати — 
Вклоняюсь байці знов.
«Здоров!»
«Привіт! Прошу сідати». 
«Забіг до тебе не сидіть. 
Забіг, щоб виказать усе, що накипіло. 
Ти довго ще верзтимеш несусвіть? 
Коли ти візьмешся за справжнє діло? 
Над чим ти гнешся за столом? 
Дивуюся тобі: у хаті тепло, чисто, 
Пісні он чути за вікном — 
Затяг би й сам, доладно й голосисто... 
Так ні — свиней усе шпигаєш тим пером.
Кому твоя потрібна писанина, 
Ті хахоньки та хихоньки — байки?» 
«Хай так,— кажу,— одне лиш невтямки:
Яка причина,
Що ти кипиш, аж приска піна, 
Чом свиням просишся в захисники? 
А щодо хати... Так, було тут чисто досі,
Ніхто тут не смітив. 
А ти зайшов, не витер ноги на порозі 
І — наслідив...»

Прощай, любов, прощайте, зорі й небо, — 
У хаті прибирати треба!

ТЕХНІКА

Байка-жарт

Не завжди техніка полегшує нам працю...
Придбав машину пральну Чоловік
(Купив би чорта з два, якби, признаться, 
Не гризла Жінка цілий рік: 
«І довго ще мені згинаться,
І довго ще вкорочувать свій вік?!
Мені прання — як шприц під бік!»). 
Купив. Додому приволік.
«Ге,— дума,— є для жінки цяця.
Полегшає й мені».
Аж ні.
«Ти знаєш, муже, я пройшла не ті науки,
Я в техніці ні бе, ні ме, ні ані-ні,
А ти механік. 
От кому і карти в руки.
Та й це нехитра штука:
Сюди ось воду наливай,
Сюди білизну накладай, 
Отут вмикай
І все — давай, давай! 
А сам лежи собі, немов на дачі,
Пали, дивися телепередачі». 
Так легко стало 
Чоловікові... Хоч плач!
Тепер він зам і нач, 
І квач і прач,
І навіть — натирач 
(Бо є вже техніка для стелі
й для підлоги!). 
Засмикавсь неборак, охляв...
І молить Бога, 
Щоб десь якась учена голова
Не винайшла, бува, 
Машини, що жінкам би мила й ноги.

Далася узнаки технічна допомога!

ЧУЙНІСТЬ
І хто сказав, хто знову розпустив,
Що байка —
Лиш безпідставна й жовчна лайка, 
Всього лиш примітивний негатив, 
Що за сміттям вона не бачить дивних див
І що, мовляв, усе хороше
Лиш очорнити може?! 
Я хочу спростувать чутки такі.
От жаль, що за стіною
(А стіни в нас які?!) 
Сусідка заважа балачкою нудною... 
А втім, на добрий лад себе я вже настроїв: 
Душа шовковіш від шовкової трави! 
І хай поза стіною гомін а чи тиша,—
Пишу. Іду на ви!

Мала руденька Миша, 
Із роду польових, 
Намислила звернутись до Сови,
Хоч знала про чутки, що до мишви 
Сова, мовляв, недобрим духом дише...

(А за стіною:
«Заходю... І голови не повернув. 
Мовчить. Я — так і так... Перебив. Приходь, каже, через тиждень. Бачиш — звіт пишу...»)

Та сміливість, як кажуть, носить ордени.

А головне — найголовніше — 
Ішлось до осені, не до весни:
Упорядкуй житло якпотепліше! 
А в Мишки завалилася нора, 
А Мишка — немічна, стара,
Ледь носять ноги... 
Не обійтись одній без допомоги!

(А за стіною:
«...Приходю через тиждень. Зустрів начебто й привітно. Не дав і договорити. Знаю, каже, знаю. Та ти ж у мене не одна, вас же он скільки! Заглянь днів через п'яток»).

Сова, як з'ясувалось, не була лиха, 
До скарг та просьб усяких не глуха, — 
Назустріч Мишці крила розпустила, 
Напрочуд прийняли до серця діло,
Кликнула Ховраха, 
Наказ дала — і діло закипіло: 
Ховрах на горбику як засвистів,
Як засвистів — 
Поназбігалось тут його братів,
Кротів та ховрахів, 
І як взялись, як узялись, 
Так щиро, вміло, 
Та й вирили таку нору-житло, 
Що Мишку аж на сльози потягло,
І слова не могла сказати — 
Не жарти ж: не нора — палати!

(А за стіною:
«Отак уже третій місяць і ходю й ходю. Уже й терпіти нема куди»).

Як дякувала Мишечка Сові,
Розумній голові,— 
Від серця, щиро, просто й добротактно!
Ну, ось вам байка. А тепер скажіть,
Чи варт було розводить несусвіть,
Що байка про хороше втнуть не здатна?

(А з а стіною — там своє: «...ходю й ходю...»).

АВТОБІОБАЙКА
Жарт

Як тридцять космато буйнилось, 
Усі говорили: «Старий!»
Коли ж за півсотні скривилось — 
Кричать: «Молодий! Молодий! Молодий!» 
*
Ну що ж, друже Толю,
Тримайсь бадьоріше — 
Немає ніяких тут див: 
То байка лише наймудріша, 
То байка лише найсмішніша, 
То байка лиш — ох! — найсумніша. 
Яку будь-коли ти створив!

ПАПУГА НА ДАХУ
«Мене, мене вважаєте ви дурнем? 
Звете невігласом та безкультурним 
За те, що я довблю одне і те, 
Верзу дурниці, лаюся, сварюся 
Або набридлі істини кричать беруся?!.
Гай-гай! А знаєте про те, 
Що, коли стати з правдою на тет-а-тет,
Для мене то пусте — 
І ваші насміхи, і глум ваш, і наруги,
Бо знаю правильце я золоте: 
Які господарі — такі в них і Папуги!»

НА СТАРТІ
Два колеса велосипедні 
На старті перемовились хапком: 
«Ох, — каже Задньому Переднє, — 
Сьогодні нам дістанеться обом.
Заради отії медалі 
Господар зажене в металолом!» 
«Хіба такий він лиш на фестивалі? 
Він скрізь і завжди рветься напролом. 
Пригляньсь, як натискає на Педалі
І як згинається вужем Перед Рулем!»

Що б говорили далі —
Узнай!..
Тут — старт! Почулося: «Давай!» 
І подались... лишивши байку без моралі.

ЛЮБ'ЯЗНА БЕСІДА
Колись — ця розповідь стосується села —
Удома кожна жінка хліб пекла. 
Можливо, що деінде так воно й понині, 
Та, загалом, піч службу відбула: 
Купуєм хліб у магазині! 
Тоді ж, як часом стрілись господині, —
Вже мова і зайшла: 
«Маринко, добрий день, оце я хліб спекла.
Вдалась опара, добре й замісила — 
І вийшов... я тобі скажу, пухкий-пухкий...
Повіриш — ну, як вата!» 
«Й не говори. У тебе завжди хліб такий,
Із Ольжиним не порівняти: 
Оце вгощала... Коники ліпи — глевкий». 
«Е, то ще що! Поїла б ти в Тетяни!
Кислющий... Ні зжувать, ні проковтнуть.
А, бач, сім'я — як перед смертю труть. 
Та кинь собаці — пес і нюхати не стане...» 
«Тсс!.. Дивися, он чорти її сюди несуть... 
Добридень, кралечко, Тетянко дорогенька!» 
«Підходь, підходь, розваж нам бесіду,
серденько!»

Брати мої, писучі молодці! 
Що вам нагадують розмови ці?

ЗНАХІДКА

Рябко знайшов ковбаску за селом. 
Хоч був собакою, не був він псом — 
Оголосив про те одразу. 
Дружки, облизуючись ласо, 
Зібрались швидко під дубком 
І заходились міркувати, 
Як повестись із тим добром. 
Одні про чорний день казали приховати, 
Ті — хай Бровко розпорядиться всім, 
А ті — роздати порівну на брата... 
Дискутували, сперечались днів із сім
І, врешті, зупинилися на тім, 
Що треба сперш ковбаску скуштувати.
Закінчились дебати —
Всі подались на край села. 
До ковбаси, а ковбаса — давно згнила...

Біда! Тепер ізнову треба засідати,
Щоб вирішить: кому й куди ту гниль прибрати?

ВІДДЯКА

«Хай хто і що мені не каже,
Сьогодні в нас найперше зло —
Нема чого таїтись — кража!
Такого ще у лісі не було... 
Раніш — траплялось, крали у громади, 
Тепер же — і сусід в сусіда краде. 
І хай би з голоду, а то наживи ради!
Пора кінчати. Годі. Допекло!» — 
Ведмідь не встиг своє договорити,
Як дехто вже й шуміть:
«Неправда!», «Наклеп!»,
«Перебільшує Ведмідь!»,
«Не можна всіх уряд голити!» 
А Мишка стиха: «Красти — треба вміть». 
А Тхорик теж: «Не треба ґав ловити!»
«Заждіть, заждіть! — 
На пень забралася Лисиця. — 
Таке верзти, скажу я, не годиться. 
Ну, може, хтось колись там щось і вкрав. 
Так то ж давно було й дрібниця.
А нерозважно кип'ятиться, 
Та ще й ганьбити ліс — нема підстав. 
А ти, Ведмедику, одразу бити в дзвони... 
Є сторожі, спасибі, в нас, і є закони!» 
«Я всіх і не ганьблю! Я ще ж не все сказав...» 
«Облиш, облиш. У нас немає часу
Такої пізньої пори 
Вислухувать словесні викрутаси», — 
Сказала й подалася до нори,
Щоб підвечерять ласо.
Прибігла. Рилась, порпалась в пилу... 
Аж хтось її м'ясце (накрадені запаси) 
Підчистив геть — як під мітлу!

Щоб Лиска з горя не вдалася часом
В печаль-зневіру немалу, — 
Я про запас припас моральку вдалу. 
Ге, де ж вона?.. Рятуйте — вкрали!

КРИЛАТІ СЛОВА ГАЛІЛЕЯ

«Оце так новина! Що робиться на світі! 
І все ж бо крутиться вона...» 
Слова, що здавна кожен зна,
І навіть діти.
Їх що, не говорив ніколи Галілей? 
Приписка то біографів?.. Гей-гей! 
Отак один, коли про це дізнався, 
Отетерів, за голову узявся — 
Це ж може статись, що й мені 
Хто-небудь щось таке припише, 
Чого не думав я і в сні?! 
А Галілей з портрета на стіні: 
«Чом зворохобивсь, важко дишеш?»
«Та як-таки!»
«Вгамуйся. Будем без амбіцій, 
У тебе все стоїть на місці. 
Не бійся — я читав твої книжки!»

ЛИХО СЬОГОЧАСНЕ

«Невже вам жалко — га? — сказать, де треба, слово?
Невже вам щось, ну справді, заважа
Продвинуть мій талант молодика
В состав писателів, у храм ваш у лавровий?!
Послухайте новий прелюд мій «Про бичка».
Читали теща й жінка — сліз була ріка.
Казали теща (гм!): «Милительно й чудово!»
Не хочете? А жалко. Що за чоловік?!
Ех, бачу, бачу: вчитись вам — не день, не рік!
Учіться ж, вчіться і — обов'язково.
В Сошенка вчіться, у Жуковського, в Брюллова...
Ото були, ото був вік!
Тепер нема таких. 
Та, мабуть, вже й не буде знову...» 
«Та то ж був інший час! 
Не ті ж були й умови: 
Тоді у поті благородному лиця — 
З кріпацтва визволяли генія — творця, 
Художника, мислителя, співця, 
А не якогось графа там Хвостова!» 
«А й я ж не граф!
Замовте, ну просю! 
Ну хоч манюньке слово!» 
«Міліціє! Ох, ах...» — 
Впав чоловік на брук. 
Кінець. Готовий. 
Мужаймося, схилімось і — ні слова...

ДЖОКОНДА І НАПОЛЕОН

Творінням дивним Леонардо 
Прикрасив спальню Бонапарт — 
Блюзнірство, гідне б ретрограда!
(Що ж, із мистецтвом безпардонні бонапарти, 
Та хто з них «Монни Лізи» варт?!)
«Я виграв бій! Я витяг знов щасливу карту! 
Так буде завш. І це не жарт.
Не посміхайсь дарма, мадам Джокондо! — 
Так, повертаючи з боїв назад,
Гукав щораз Наполеон Джоконді гордо. — 
Моя імперія покриє світ,
Всі пензлі світу слугуватимуть у мене!
Ти чуєш, як шумлять полків моїх знамена
Від хвиль варязьких до прадавніх пірамід?!
Хто в славі вишивсь більш? Назви його імення! 
Аттіла? Цезар? А чи Вінчі геній, 
Що звів тебе на це ось полотно?!
Не знаю рівні я на всій землі злиденній!» —
Зухвалець панував. Пив славу, як вино.
Здавалось, вік лунати похвальбі шаленій... 
Та вдарив грім Бородіно — 
І впав додолу галльський ківер... 
За знаменом хилилось знамено, 
А крижаний московський вітер
Розвіяв хміль, і чвань, і славу заодно!

Нема імперії. Запався й слід. 
Безумець у ганьбі скінчив дорогу.
Джоконда ж дивиться у світ 
І загадково усміхається до нього...

САКВИ, СОПІЛКА І КАПШУК

Хоч вірте ви, хоч ні, 
А це було не в сні.
Як диктор вже віддав усім «добраніч» 
І сів писати я — почулася хода. 
Дивлюсь: у дверях — Боже мій! — 
Сковорода!
Григорій Савич...
Став. Привітавсь. 
На стіл мій погляда. 
«Стружем байки?» — 
«Ум-гу». —
«І як?» — 
«Біда...» 
«Бува. Облиш до завтра, синку, 
А зараз ляжмо на яку годинку, 
Бо вранці клопіт випада: 
Хотів би я тебе прохати. 
Щоб зустріч влаштував для мене ти — 
З якимось любомудром, філозопом-братом. 
На тому світі ні з ким душу ж одвести — 
Погомоніть чи просто подиспутувати...і 
Уранці довелось довгенько нам іти. 
Геть-геть за місто. 
До одного Кандидата 
(Він жив подальш людської суєти). 
Нарешті ми і в нього. 
У його пенатах. 
Йде бесіда про Сонце, Землю, про світи...
Аж раптом чую —
Григорій Савич вже питання задає — 
Мовляв, над чим філософ-брат працює? 
А той: «Я ваші твори коментую!» 
«Так, так. Але ж у нас, напевно, є 
Й оригінальне щось, своє? 
Як ласка — поділитися прошу я». 
А той ізнов: «Я ваші твори коментую!» 
«Гаразд. А що вам спати не дає?
Яка проблема вас хвилює?»
Тут Кандидат, я бачу, вже нервує...
Враз кулаком об стіл він б'є: 
«Я коментую! Коментую! Коментую!..» —
Скипів. Очима кида на поріг. 
Що тут робити? Вийшли ми за браму,
Як кажуть, дай Бог ніг. 
Оглянувсь Савич і прицмокнув: «Рідна ж мамо!
Чи бач: на творах на моїх,
Займаючись не сродним ділом,
Яку хоромину скоментував — 
Палац! Фортеція! Рrо tаntо vіllа! 
А я в житті... й хатиночки не мав».

Дивак Сковорода! Йому не зрозуміло,
Що Кандидат був тертий жук. 
Такому не сакви й сопілочку до рук
(Іще чого б хотіли!) — 
Йому дай певність, то і байку цю мою неспілу
Прокоментує так уміло, 
Що ще, дивись, пролізе... в доктори наук!

КИСЛИЦІ

В Господаря був сад — хвалить не нахвалиться! 
Ще дід — земля пером! — для внука насадив.
Яких то яблунь, груш, яких то слив!..
Уродять — любо подивиться. 
Господар як на те і прихвастнуть любив: 
«Не сад у мене, — каже, — диво з див!»
Та якось хтось його спинив:
Мовляв, ти менше б вихвалявся,
А більш про сад свій турбувався —
У ньому ж, глянь, молодняку нема. 
«То й що? — Господар тут. — Дарма!
Нащо він здався?
Ми фрукту маєм круглий рік,
Садочку стане і на внучий вік». 
Минали дні, літа... Хвалько довихвалявся.
Все повернуло в інший бік: 
Сад постарів, посох — минулася дурниця...

Господар нині ходить в ліс — збира кислиці!

ДЕБАТИ

Четверту вже годину йдуть дебати. 
Лев задоволений — він збори полюбляв 
{Готов, було, не їсти і не спати, 
Разів по сім на тиждень їх скликав). 
А йшлось про те, що, всім на горе, 
У лісі випав дощ, і як там не крути,
А по калюжі до контори
Сухим нікому не пройти 
(Це свідчили і вуха і хвости). 
Дебати йдуть. Той радить се, той те говорить!
Один — контору закривать,
Той — відтягти її на гору,
Ведмідь же радить почекать: 
«Чого нам поспішать і турбуватись дуже? 
Пригріє сонце — висохне калюжа!»
Нарешті, слово Лев узяв
І так почав:
«На даному етапі (Лев поправив гриву) 
Розв'язуєм проблему ми важливу.
А подивіться: у цей час 
Немає Зайця, Борсука між нас. 
Це, я б сказав, відрив від колективу, 
Це, я б сказав...» Але сказать не встиг,
Тут Зайчик — плиг: 
«Прошу пробачення, що запізнився. 
З калюжею возився:
Оце удвох із Борсуком
її засипав я піском».

Жаль, не вдалось ніяк узнати, 
Чи й після в них точилися дебати.

Категория: Библиотека | Добавил: panova
Просмотров: 559 | Загрузок: 4 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии и видеть ссылки на материалы могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Вход на сайт
Поиск