Джордж Гордон Байрон
СТАНСИ ДО АВГУСТИ
Коли доля мене ошукала I зоря мого щастя зайшла, Ти на вади мої не зважала I суддею мені не була. Ти знегоди моєї кайдани Поділяла зі мною. Й любов, Ті чуття, і не збутні, й жадані, У єдиній тобі я знайшов.
I коли посилає природа На прощання усмішку свою, Знаю - щира її нагорода, Бо в усмішці тебе впізнаю. А зітнуться в шаленім двобої Океанні вали й ураган, То лиш тим і страшний, що з тобою Розлучає мене океан.
Нехай вадиться скеля надії, Хай уламки ідуть аж до дна,- Мого духу біда не здоліє, Своїм бранцем не зробить вона. Бо не дамсь на зневагу і в горі,- Я загибель волію скоріш. Не схилити мене до покори, Поки ти поруч мене стоїш.
Хоч ти роду людського, а мила, Хоч ти й жінка, а вірна мені, Хоч ти й люблена - тим не зловжила, Хоч неславлена - чиста й в брехні. Хоч ганьбили мене - не зреклась ти, Хоч в розлуці - ми завжди разом.
Переклав Дмитро Паламарчук
ХОТІВ БИ ЖИТИ ЗНОВ У ГОРАХ
Хотів би жити знов у горах Дитям безжурним, як колись, Блукать між скель, в морях суворих Між хвиль розбурханих нестись. Моя ж душа, мов птах прип'ятий, Що прагне скель і висоти, Страждає в Англії пихатій, В краю лукавства й німоти.
Дай утекти мені, талане, На лано урвищ і горбів, Забудь всі титули й кайдани, Лакуз вельможних і рабів. Веди мене на хмурі скелі, Де стогне грізний океан,- Верни в дитинства дні веселі, Дай серцю відпочить од ран.
Я мало жив, та відчуваю: Чужий я в цьому світі лжі. Навіщо ж темрява ховає Той знак останньої межі? Я спав, я снив про щастя, доки Не заступив тих марень гніт,- То, Правдо, промінь твій жорстокий Вернув мене у ниций світ.
Кого любив - давно нема вже, Та й друзі розійшлись, як дим. Надію втративши назавше, Вже й серце стало крижаним. Хай інколи тамує келих Скорботу й біль, нехай уста Сміються між питців веселих,- Я серцем завжди сирота.
Як слухать ляси разуразні Не друзів і не ворогів, Кого у тлум строкатий блазнів Маєтність або сан привів! Де ж друзів коло? Чом не склалась Та приязнь вірна і свята? Набрид мені вертепний галас I втіх нещирих марнота.
А ти, о Жінко, світоч вроди, Й тобі розрада і любов, Та в серці в мене стільки льоду, Що я й до тебе охолов. Цей світ лукавства і облуди Я б промінять на край хотів, В якому вільно дишуть груди Між темних урвищ і хребтів.
Туди б, з незлобним серцем, в бурю, На те безлюддя, до стихій! Волію пустку дику й хмуру, Таку ж, як дух похмурий мій. О, як мені з душного світу, Мов голуб до свого кубла, У небо грозове злетіти, В кочівлю сонця та орла!
Переклав Дмитро Паламарчук
|