Осінь (уривок)
Чого в мій дрімаючий тоді не входить розум? (Державін)
I
Жовтень вуж наступив - вуж гай отряхает
Останні аркуші з нагих своїх галузей;
Дохнула осінній хлад - дорога промерзає
Дзюрчачи ще біжить за млин струмок,
Але ставок уже застиг; сусід мій поспішає
В отъезжие поля з охотою своєї,
И страждут озимини від скаженої забави,
И будить гавкіт собак заснулі діброви
II
Тепер моя пора: я не люблю весни;
Нудна мені відлига; сморід, бруд - навесні я хворий;
Кров бродить; почуття, розум тоскою стиснуті
Суровою взимку я більше задоволений,
Люблю її снігу; у присутності місяця
Як легкий біг саней з подругою швидкий і вільний,
Коли під соболем, зігріта й свіжа,
Вона вам руку тисне, палаючи й тремтячи!
III
Як весело, взувши залізом гострим ноги,
Сковзати по дзеркалу стоячих, рівних рік!
А зимових свят блискучі тривоги?..
Але треба знать і честь; півроку сніг так сніг,
Адже це нарешті й жителеві барлогу,
Ведмедеві, набридне. Не можна ж ціле століття
Качатися нам у санях з Армидами младими
Иль киснути в печей за стеклами подвійними
IV
Ох, літо червоне! любив би я тебе,
Коли б не спека, так пил, так комарі, так мухи
Ти, всі щиросердечні здатності гублячи,
Нас мучиш; як поля, ми страждем від посухи;
Лише як би напоїти, так освіжити себе -
Інший у нас думки ні, і жаль зими баби,
И, провівши її млинцями й вином,
Поминки їй творимо морозивом і льодом
V
Дні пізньої осені сварять звичайно,
Але мені вона мила, читач дорогою,
Красою тихою, що блищить смиренно.
Так нелюбиме дитя в родині рідний
До себе мене тягне. Сказати вам відверто,
З річних часів я радий лише їй однієї,
У ній багато доброго; коханець не марнолюбний,
Я щось у ній знайшов мечтою норовливої
VI
Як це пояснити? Мені подобається вона,
Як, імовірно, вам сухотна діва
Порию подобається. На смерть засуджена,
Бедняжка хилиться без ремства, без гніву
Посмішка на вустах увянувших видна;
Могильної прірви вона не чує зева;
Грає на особі ще багряний колір
Вона жива ще сьогодні, завтра немає.
VII
Сумовита пора! очей очарованье!
Приємна мені твоя прощальна врода -
Люблю я пишне природи увяданье,
У багрець і в золото одягнені ліси,
У їхніх сінях вітру шум і свіже диханье,
И імлою волнистою покриті небеса,
И рідкий сонця промінь, і перші морози,
И віддалені сивий зими погрози
VIII
И с кожної восени я розцвітаю знову;
Здоров'ю моєму корисний росіянці холод;
До звичок буття знову почуваю любов:
Чредой злітає сон, чредой знаходить голод;
Легко й радісно грає в серце кров,
Бажання киплять - я знову щасливий, молодий,
Я знову життя полн - такий мій організм
(Извольте мені простити непотрібний прозаїзм).
IX
Ведуть до мене коня; у раздолии відкритому,
Махаючи гривою, він вершника несе,
И лунко під його копитом, що блищить,
Дзенькає промерзлий діл і тріскається лід
Але гасне короткий день, і в камельке забутому
Вогонь знову горить - те яскраве світло лиет,
Те жевріє повільно - а я перед ним читаю
Иль думи довгі в душі моєї харчую
X
И забуваю мир - і в солодкій тиші
Я солодко приспаний моїм воображеньем,
И пробуджується поезія в мені:
Душу соромиться ліричним волненьем,
Тріпотить і звучить, і шукає, як у сні,
Вилити нарешті вільним проявленьем -
И отут до мене йде незримий рій гостей,
Знакомци давні, плоди мрії моєї
XI
И думки в голові хвилюються у відвазі,
И рими легені назустріч їм біжать,
И пальці просяться до пера, перо до паперу,
Мінута - і вірші вільно потечуть
Так дрімає нерухомий корабель у недвижній волозі,
Але чу! - матроси раптом кидаються, повзуть
Нагору, долілиць - і вітрила надулися, вітри повні;
Громада рушила й розсікає хвилі
XII
Пливе. Куди ж нам плисти?. . . . .ЗИМОВИЙ РАНОК
Мороз і сонце – день чудесний,
Ще бачиш сни, красуне-весно,
Вже час, кохана, пробудись:
Одкрий зіниці ніжні, зоре,
Навстріч північній ти Аврорі
Зорею півночі явись.
Учора хуга лютувала,
На мутнім небі мла літала,
Зблід місяць, наче полотно,
Жовтів крізь хмари він похмурі,
І ти сиділа у зажурі –
А нині… виглянь у вікно:
Під голубими небесами
Мов чарівними килимами,
На сонці сяйвом сніг лежить;
Лише прозорий ліс чорніє,
Крізь іній хвоя зеленіє,
Під кригою ріка блищить.
Бурштинним виблиском кімната
Уся осяяна. Тріщати
Взялася весело так піч.
Як лежачи, приємно думать
Чи в сани запрягти нам, люба,
Кобилку буру, звісна річ?
Ранковим ковзаючи снігом,
Довіримося, серце, бігу
На нетерплячому коні –
Поля пусті відвідать славно,
Й ліси, густі ще нещодавно,
І берег, любий так мені. ЗИМНЕЕ УТРО
(оригінал)
Мороз и солнце; день чудесный!
Еще ты дремлешь, друг прелестный –
Пора, красавица, проснись;
Открой сомкнуты негой взоры
Навстречу северной Авроры,
Звездою севера явись!
Вечор, ты помнишь, вьюга злилась,
На мутном небе мгла носилась;
Луна, как бледное пятно,
Сквозь тучи мрачные желтела,
И ты печальная сидела –
А нынче… погляди в окно:
Под голубыми небесами
Великолепными коврами,
Блестя на солнце, снег лежит;
Прозрачный лес один чернеет,
И ель сквозь иней зеленеет,
И речка подо льдом блестит.
Вся комната янтарным блеском
Озарена. Веселым треском
Трещит затопленная печь.
Приятно думать у лежанки.
Но знаешь: не велеть ли в санки
Кобылку бурую запречь?
Скользя по утреннему снегу,
Друг милый, предадимся бегу
Нетерпеливого коня
И навестим поля пустые,
Леса, недавно столь густые,
И берег, милый для меня. 
|
