Олександр Сергійович Пушкін (1799—1837)
* * *
Я вас любив, а може, і люблю я,
Огонь у серці не погас моїм;
Та ця любов нехай вас не хвилює,
Не хочу я печалить вас нічим.
Я вас любив безмовно, безнадійно,
То ревнував, то ніжно вірив знов,
Я вас любив сердечно так і мрійно,—
Дай, Боже, вам ще раз таку любов!
Переклав І. Муратов ДО МОРЯ
Прощай, стихіє в вольній силі!
Останній раз тепер мені
Ти котиш півпрозорі хвилі,
Красою сяєш в далині.
Мов друга журні нарікання,
Мов клич його в прощальний час,
Твій дружній шум серед світання
Почув я тут в останній раз.
Душі моєї світла мріє!
Як часто берегом твоїм
Я тут ходив, носив надії
У серці тихім і сумнім.
Як я любив твої припливи,
Глухий твій шум, безодні глас,
І тишину в вечірній час,
І хвиль свавільних переливи!
Покірний парус на човні
Пливе, незайманий тобою,
У тихі ночі, в світлі дні.
Та враз ти зводишся з прибою,
І кораблі лежать на дні.
Хотів навіки я лишити
Докучні, сірі береги,
З тобою дихати і жити,
І на хребтах твоїх носити
Жар поетичної снаги.
Ти ждало, кликало... Надію
Несла в журбі душа моя;
Хоч я любив тебе, як мрію,
Та на землі лишився я...
Навіщо жаль? Куди б я нині
Не йшов у ці тривожні дні,
Одне ім'я в твоїй пустині
На душу проситься мені.
На скелі є гробниця в славі,
Де взяв його холодний сон:
Там спогадання величаві,
Як загасав Наполеон.
Спочив у муці він шаленій.
І вслід за ним, як бурі шум,
Від нас відходить інший геній,
Володар інший наших дум.
Його оплакала свобода,
Віддав він світу свій вінець.
Шуми, клекоче хай негода:
Він був, о море, твій співець!
Твій образ вольний і широкий
Кипів у нім, як дух борні,
Він був, як ти, хмурний, глибокий,
Страшний в своїй самотині.
І світ спустів... Мене-бо всує
Куди б не виніс океан,—
Одна судьба в людей існує,—
Бо де добро — то там вартує
Чи то освіта, чи тиран.
Прощай же, море! Не забуду
Твою красу, твої дари,
І довго, довго чути буду
Твій шум у тихі вечори.
В ліси, в поля, в піски сипучі,
Тобою повний, понесу
Твої затоки й сині кручі,
І сонце, й тінь, і хвиль красу.
Переклав А. Малишко До А.П.Керн. Я пам'ятаю мить чудову,
Коли мені з'явилась ти,
Як привид, сповнений любов'ю,
Як геній чистий красоти.
В сумній, холодній безнадії,
В людській тривожній метушні,
Звучав твій голос, наче мрії,
Ти часто снилася мені.
Йшли роки. Мрії чарівничі
Розвіяв вітер часу злий.
І я забув твоє обличчя,
Твій стан і голос ніжний твій.
У глушині важкій вигнання
Минали дні мого життя
Без божества і без палання,
Без сліз, кохання, без чуття.
Душа проснулась в мить чудову.
І знов мені з'явилась ти.
Як привид, сповнений любов'ю,
Як геній чистий красоти.
І серце б'ється променисте,
В моїй душі воскресли знов
І божество, й натхнення чисте,
Й життя, і сльози, і любов.
Переклав В.Сосюра Мадонна
(Оригінал)
Не множеством картин старинных мастеров
Украсить я всегда желал свою обитель,
Чтоб суеверно им дивился посетитель,
Внимая важному сужденью знатоков.
В простом углу моем, средь медленных трудов,
Одной картины я желал быть вечно зритель,
Одной: чтоб на меня с холста, как с облаков,
Пречистая и наш божественный спаситель -
Она с величием, он с разумом в очах -
Взирали, кроткие, во славе и в лучах,
Одни, без ангелов, под пальмою Сиона.
Исполнились мои желания. Творец
Тебя мне ниспослал, тебя, моя Мадонна,
Чистейшей прелести чистейший образец. *** Я пам’ятник собі поставив незотлінний,
До нього вік людська не заросте тропа,
Що перед ним чоло і камінь непоклінний
Александрійського стовпа?
Ні, я не ввесь умру. У лірнім заповіті
Душа переживе видимий мій кінець,
I славен буду я, допоки в білім світі
Лишиться хоч один співець.
Полине гомін мій скрізь по Русі великій,
I знатиме мене усяк її язик,
I гордий внук слов’ян, і фінн, і нині дикий
Тунгуз, і степовий калмик.
I довго житиму я в пам’яті народу,
Що добрі почуття я лірою плекав,
Що в мій суворий вік я звеличав свободу
I за подоланих благав.
О музо! наслухай господнього веління:
Не прагнучи вінця, оподаль від борні
Стрівай байдужістю і осуд, і хваління,
I блазня присуди дурні. Переклав М.Зеров ПРОРОК (Оригінал)
Духовной жаждою томим,
В пустыне мрачной я влачился, —
И шестикрылый серафим
На перепутье мне явился.
Перстами легкими как сон
Моих зениц коснулся он.
Отверзлись вещие зеницы,
Как у испуганной орлицы.
Моих ушей коснулся он, —
И их наполнил шум и звон:
И внял я неба содроганье,
И горний ангелов полет,
И гад морских подводный ход,
И дольней лозы прозябанье.
И он к устам моим приник,
И вырвал грешный мой язык,
И празднословный и лукавый,
И жало мудрыя змеи
В уста замершие мои
Вложил десницею кровавой.
И он мне грудь рассек мечом,
И сердце трепетное вынул,
И угль, пылающий огнем,
Во грудь отверстую водвинул.
Как труп в пустыне я лежал,
И бога глас ко мне воззвал:
«Восстань, пророк, и виждь, и внемли,
Исполнись волею моей,
И, обходя моря и земли,
Глаголом жги сердца людей».
Ода "Вільність"
Біжи, сокройся від очей,
Цитери слабка цариця!
Де ти, де ти, гроза царів,
Волі горда співачка?
Прийди, зірви з мене вінок,
Розбий зніжену ліру...
Хочу оспівати Волю миру,
На тронах уразити порок
Відкрий мені шляхетний слід
Того піднесеного галла,
Кому сама серед славних лих
Ти гімни сміливі вселяла
Вихованці вітряної Долі,
Тирани миру! тріпотіть!
А ви, мужайтеся й внемлите,
Повстаньте, занепалі раби!
На жаль! куди не кину погляд -
Скрізь бичі, скрізь залози,
Законів згубна ганьба,
Неволі немічні сльози;
Скрізь несправедлива Влада
У згущеній імлі предрассуждений
Воссела - Рабства грізний Геній
И Слави фатальна пристрасть
Лише там над царскою главою
Народів не лягло страданье,
Де міцно з Вільністю святий
Законів потужних сочетанье;
Де всім простягнений їхній твердий щит,
Де стислий вірними руками
Громадян над рівними главами
Їхній меч без вибору сковзає
И преступленье свисока
Убиває праведним розмахом;
Де не подкупна їхня рука
Ні жадібною скнарістю, ні страхом
Владики! вам вінець і трон
Дає Закон - а не природа;
Коштуєте вище ви народу,
Але вічний вище вас Закон
И горі, горі племенам,
Де дрімає він необережно,
Де иль народу, иль царям
Законом панувати можливо!
Тебе у свідки кличу,
Про мученик помилок славних,
За предків у шумі бур недавних
царську главу, ЩоСклав
Сходить до смерті Людовик
У виді безмовного потомства,
Главою розвінчаної припав
До кривавої плахи Віроломства
Мовчить Закон - народ мовчить,
Упаде злочинна сокира...
И рє - злочинницька порфіра
На галлах скованих лежить
Самовластительний Лиходій!
Тебе, твій трон я ненавиджу,
Твою погибель, смерть дітей
З жорстокої радостию бачу
Читають на твоєму чолі
Печатка прокльону народи,
Ти жах миру, сором природи,
Докір ти богові на землі
Коли на похмуру Неву
Зірка напівночі блискає
И безтурботну главу
Спокійний сон обтяжує,
Дивиться замислений співак
На грізно сплячий серед туману
Пустельний пам'ятник тирана,
Забвенью кинутий палац -
И чує Клии страшний глас
За цими страшними стінами,
Калигули остання година
Він бачить жваво перед очами,
Він бачить - у стрічках і зірках,
Вином і злістю упоенни,
Ідуть убивці потаенни,
На особах зухвалість, у серце страх
Мовчить невірний вартовий,
Опущений мовчачи міст піднімальний,
Врата отверсти в тьмі нічний
Рукою зрадництва найманої...
Об сором! об жах наших днів!
Як звірі, вторглись яничари!..
Упадуть безславні удари...
Загинув увінчаний лиходій
И днесь учитеся, про царі:
Ні наказанья, ні нагороди,
Ні дах темниць, ні вівтарі
Не вірні для вас огорожі
Схилитеся першим розділом
Під покров надійну Закону,
И стануть вічною вартою трону
Народів вільність і спокій.
|