Фольклор Донбасу
Край Донецький має давню історію. Давним-давно, багато століть тому, теперішня територія Донецької області була "полем чистим", "землею незнаною". Прадавній степ покривався духмяним чебрецем, квітами, полином та ковилою Земля ця споконвічно знаходилася на перехресті важливих історичних шляхів, якими кочували різномовні народи. По ній колись скакали на своїх конях амазонки, в різні часи тут жили кимерійці, скіфи, сармати, готи, пізніше - хазари, печеніги, половці, монголо-татари. На степових просторах було чути свист бойових стріл, брязкіт щитів, войовничі крики - це проходили славнозвісні битви поміж хазяїв цих безмежних земель та зайшлими племенами кочівників. Тут пролягали чисельні шляхи - чумацькі, торгівельні, "соляні", "вугільні".
Проходили століття... Тепер ми пізнаємо минуле нашого краю з давніх літописів, українських пісень та дум, художніх творів письменників. Таємничий відгук давнини зберігся і в половецьких кам'яних бабах, і в Святогірському монастирі, і в Савур-Могилі, і в багатьох географічних назвах донецького краю.
Земля наша овіяна міфами, легендами, бувальщинами, сказаннями, що прославляють наш край. Тут, на цій землі, і наше коріння. Ми повинні більше знати і читати про історію та культуру свого краю, духовно збагачуватися із джерела усної народної творчості.
ЛЕГЕНДИ ДОНБАСУ
Міфи та легенди скіфів, еллінів та готів про події в Північному Приазов'ї
Народи, які перебували на землях нашого краю, створили різноманітні культури, що увійшли складниками до нашої культури. Це різноманіття культур лягло на грунт місцевої культури, а, поєднуючись із нею, створювало передумови виникнення нової культурної єдності.
Донеччина є однією з найстародавніших земель, про які знайдемо свідчення у працях грецького історика Геродота, готського літописця Йордана, а пізніше - у давньоруських літописах та у "Слові о полку Ігоревім".
Давньогрецький історик Геродот (народ. біля 485 р. до нашої ери, помер біля 425 р. до нашої ери) присвятив опису Скіфії ( назва сучасної України ) IV том " Мельпомена " своєї багатотомної історії світу, зокрема переповівши легенду про войовниче плем'я амазонок, яке розгорнуло свою діяльність десь на півдні сучасної Донеччини, біля легендарного порту Кремни ( Бердянськ або Маріуполь ) на березі Меотиди (Азовського моря). Легенда про амазонок - одне з найперших історичних свідчень про Північне Приазов'я в світовій історіі. В ній розповідається про походження савроматів ( сарматів).
У І - II столітті нашої ери у приазовських степах з'явилось плем'я готів, яке прибуло в цей край із північної Європи. Готський літописець Йордан ( народ. у 485 р. нашої ери ) у своїй історичній праці " Готика " описав історію переселення готів із північної Європи на узбережжя Азовського моря, звідки цей народ був витиснутий у 375 році гунами. У своїй праці Йордан використав древню легенду про появу на берегах північного Приазов'я войовничого племені гунів. Для нас цікавим також є опис у легенді донецького степу.
ЛЕГЕНДА ПРО АМАЗОНОК
Елліни ( древні греки ) вели війну з амазонками. Після переможної битви при Фермодонті поверталися додому трьома кораблями, на яких знаходилися і полонені амазонки. У відкритому морі амазонкам вдалося перебити усіх еллінів і захопити кораблі. Але вони не були знайомі з кораблеводінням, не вміли керувати парусами і вправлятись з веслами. Тому вони носились по хвилях і, гнані вітром, пристали нарешті до Кремнів на озері Меотида ( Азовське море ). Кремни, зазначив Геродот, знаходяться у землі вільних скіфів. Тут амазонки зійшли з кораблів на берег і стали знайомитись з цим краєм. Потім вони зустріли табун диких коней і приручили його. На цих конях вони їздили і грабували Скіфську землю.
Скіфи не могли зрозуміти з ким мають справу, оскільки мова та одяг амазонок були їм невідомі. Не збагнувши звідки амазонки з'явились та, прийнявши їх за чоловіків, вступили з ними в бій. Після якоїсь битви кілька трупів амазонок потрапило до рук скіфів, і таким чином з'ясувалось, що то були жінки, що справу мають з жінками. Тоді скіфи вирішили на своїй раді більше не вбивати жінок, а послати до них приблизно стільки молодих людей, скільки було амазонок. Юнакам треба було розбити табір поблизу амазонок і робити все, що будуть робити жінки; якщо амазонки поведуться агресивно, не вступати з ними у бій, а втікати. Коли ж переслідування закінчиться, то юнаки повинні були знову наблизитись і знову влаштувати табір. Скіфи вирішили так, тому що бажали мати дітей від войовничих амазонок.
Юнаки, відряджені скіфами, стали виконувати цей наказ. І тільки амазонки помітили, що юнаки прийшли без ворожих намірів, вони прийняли їх спокійно. З кожним днем обидва табори все більше наближались один до одного. У юнаків, як і у амазонок, не було нічого, крім зброї та коней, і вони вели однаковий з ними спосіб життя, займалися полюбанням та розбоєм.
Через деякий час табори об'єднались і стали жити разом. Чоловіки, однак, не змогли вивчити мови своїх дружин, тоді як жінки засвоїли мову чоловіків. Так виникло плем'я савроматів. Савромати говорили скіфською , але не зовсім правильно, тому що амазонки погано засвоїли цю мову. Що ж до шлюбних звичаїв, то вони були такими: дівчина не виходила заміж, доки не убивала ворога. Деякі помирали старими, так і не виходячи заміж, тому що не в змозі були виконати звичай.
ЛЕГЕНДА ПРО ГУНІВ
Мисливці гунського племені, розповідає Йордан, вишукуючи одного разу дичину на березі внутрішньої Меотиди, раптом побачили перед собою оленя, який увійшов в озеро і, то ступаючи вперед, то зупиняючись, вказував мисливцям шлях. Попрямувавши за ним, мисливці пішки перейшли Меотійське море, яке вважалось непереходимим, як море. Але тільки перед ними з'явилась Скіфська земля, олень зник. Зовсім не знаючи, що крім Меотиди, існує інший світ, вражені скіфською землею, гуни вирішили, що цей шлях вказаний їм Божим провидінням. Вони повернулись до своїх одноплемінників і повідомили про багату Скіфію. Мисливці переконали своє плем'я відправитись туди шляхом, вказаним оленем. Гуни захопили скіфів, а також алпідзурів, алцилдзурів, тункарсів і боїсків, що жили на узбережжі цієї самої Скіфії, приносячи в жертву перемозі полонених.
У древніх легендах згадуються наші приазовські землі, що деякий час були рідною землею еллінів, скіфів, а пізніше - готів та гунів. Всі ці народи залишили нам спадщину, духовні і матеріальні багатства своїх культур.
Українські народні перекази та легедни часів козаччини про Донеччину
В XIV - ХУІІІ століттях наш край згадується вже в українській усній народній творчості: думах, піснях, легендах та переказах, в яких народ оспівав і уславив подвиги запорізьких козаків на донецькій землі. У багатьох з цих народних творів події відбуваються біля Савур-Могили, героїчної часточки української землі, за яку полягли у боротьбі з турками-татарами славні козаченьки. Тут , на далекому порубіжжі з татарсько-турецькими землями , знаходився козацький пост, завданням якого було вчасно попереджати населення України про напад ворогів. Часто козаки гинули прийнявши на себе перші удари багатотисячних орд нападників. З Савур-Могилою пов'язано багато творів фольклору, тому тему одного з масових заходів для школярів можна визначити так: "Савур-Могила в усному народному слові"
ЯК ЗАПОРОЖЦІ ВЗЯЛИ АЗОВ
Ще як був Азов турецькою столицею, там стояло багато військ. От козаки й схотіли взяти його. Отаман і каже: - Знаєте, братчики, що? Силою , може, і не візьмемо, бо кріпость велика, а хитрощами візьмемо скоріше. Поробили козаки вози, поклали рушниці, понаряджалися самі чумаками, а отаман купцем - і махнули. Як стали вже під'їжджати до Азова, взяли тоді поховали у вози по сім, по десять або й більше чоловік козаків, повшивали вози шкурами і гайда. В'їхали перед заходом сонця в Азов і поставали вздовж вулиць. От найбагатший купець турський і виходить.
- Що, - каже , - братчики, продаєте в возах?
- Продаємо, - кажуть, - товар дорогий: і куниці, і лисиці, і чорні соболі.
- Ну, - каже, - підождіть до ранку. Я увесь товар закуплю сам.
- Добре, - кажуть.
Полягали турки спать. Як повилазили тоді куниці, лисиці і чорні соболі з возів, як метнуться по місту - так і пішло воно димом. Турки тоді кинулись гасити - коли тут і палять, і ріжуть. Вони тоді давай тікать! До сходу сонця орда убралася к бісовій матері в Туреччину, а козакам дісталося місто й усе добро.
ЯК ЗАПОРОЖЦІ ПРІЗВИЩА ДАВАЛИ
Наші запорожці були народ веселий, сказано - вільний: любили і жарти, і сміхи, ледве було підстережуть шо-небудь особливе в чоловіку або той що-небуть зробить не до шпети, то зараз йому і прізвище прикладуть. Спалить курінь - от він вже й Палій; непроворний - Черепаха; малого на сміх прозвуть - Махна, а здоровенного - Малюта.
І мене прозвали Коржем от з чого: раз повертався я з товаришами з Нових Кодаків у кіш; проїжджаючи біля могили Чортомлик, недалечко від коша, де теперечки Покровська слобода, схотілося нам з неї глянути на кіш. От ми й зійшли по протоптаній стежці на самий верх, а могила була дуже висока і крута. Наглядівшись , стали сходить по стежці , а я змолоду був дуже швидкий - і метнувся навпростець; як посковзнусь - трава, бач, присохла, так слизька - та так як прослався, зверху аж до самого низу скотився боком, мов той корж: от мене товариші і прозвали Коржем. Приїхавши, розказали козаки і хрещеному батькові, так він і каже:
- Та нехай буде й Корж. Що ти будеш , сину, робити, коли тут така поведенція? Терпи, хлопче, - будеш козаком, а з козака зробишся й отаманом: з посміху люди бувають!
Народна пам'ять береже велику кількість епізодів з героїчної боротьби запорожців за наш край! Пам'ять однієї людини може зістаритись і обірватися, народна ж пам'ять - ніколи. Іменами козаків у Донецькому краї називались багато хуторів та слобід, балки, кургани - могили, навіть міські поселення, які виникали на місцях колишніх козацьких зимівників. Про цей період залишилось багато легенд та переказів. Деякі з них записали донецькі краєзнавці. Цікавою є легенда про походження назви сусіднього міста Дружківки.
ЛЕГЕНДА ПРО ДРУЖКІВКУ
Повел однажды из-под Перекопа по Муравскому шляху свои мабулы, а по-нашему - конские отряды, жестокий Аги. Многие слободьы и хутора опустошили на своем пути крьмчаки - татарьы, сожгли й город Бахмут . Награбленные пожитки грузили на повозки, стягивали сыромятными путами в кучу пленников, на женщин и девушек надевали арканы , гнали к Перекопу. А ногайская орда резко свернула от Бахмута на запад, в сторону известного в ту пору соляного городка Тора, бывшей сторожевой крепостцы. Шлях пролегал мимо слободы Паршаковка. Не дойдя до нее около пяти верст, ордынцы остановились на отдых возле Кургана Гадючий Шпиль.
Татары еще только из Бахмута вышли, а в Паршаковке уже готовились к бою. При впадении в Кривой Торец речки Грузской, в урочище Паршаковка стоял сторожевой пикет запорожцев, и дозорные, посланные оттуда разведать о намерениях ордынцев, донесли, что те задумали и куда движутся. Собрались пикетчики из старожитных поселений - Райгородка, Маяков, Шандритоловы. Прибыли оповещенные еще раньше о надвигающейся орде и святогорские казаки , и все, кто расселился по малым хуторам в ближней округе. Собрались до двух сотен сабель. Однако у супротивника насчитывалось их втрое больше. И следовало воевать с ними уловкой.
Ночью, когда ордынцы, опьяненные недавним успехом, крепко заснули, казаки, а с ними слобожане и хуторяне, разделившись на три группы, напали с разных сторон одновременно на ордынский табор. Посекут их, посекут хорошенько, откатятся - и ну по новой, по новой колошматить... Во вражеском стане поднялся несусветный галдеж, кочевников охватила паника. Они ничего не могли взять в толк. Видели только, что они вроде окружены, ибо бьют их со всех сторон.
А нападающие тем временем врезались и в самую гущу завоевателей. Те пытались отбиваться, но тщетно. Казаки - слобожане из окрестных хуторов хорошо знали свою местность ,- где лесок, где курган, а где болотистая трясина. И потому, в нужный момент, ловко увертывались, вмиг скрываясь из виду, чтоб с новой силой й лихостью насесть уже с иного бока.
То была ужасная ратная ночь! Немало чужеземцев утонуло в болоте, а еще больше полегло их у подножия Гадючьего Шпиля. А когда начало светать, уцелевшие крымчаки не выдержали, повскакивали на коней и, невзирая на окрики военачальников своих, рванули что есть духу на юг...
Преследуя беглецов, победители наголову разбили врага, перехватили и татарских коней, а самих пленили. Возвратились наши пленники в родные места. Кто плачет от радости, кто смеется с недавнего горя. Да обнимаются, словно не виделись бог ведает с каких пор. Даже не верится, что сообща удалось одолеть им такую беду всеобщую. Сквозь слезы приговаривали:
- Лихо та й годі! А як ми їх гуртом, га? Побігли, наче тхори вонючі...
Говорят, в честь той содружественной борьбы с врагом, во имя полегших храбро сотоварищей в той битве, Паршаковку с тех пор и стали называть Дружковкой. Случилось это в 1768 году. До нас же дошло уже как предание старины, в виде легенды.
Цю легенду наводе в своїй книзі "Думы о Донбассе" відомий донецький письменник , великий знавець історії нашого краю, Іван Костиря. Цю книгу можна назвати "історичною енциклопедією Донбасу".
І.Костиря - автор тридцяти п'яти книг, лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. В. Короленка. Основною темою творчості письменника стали легенди і бувальщини Донецького краю, його люди та природа, історія та сьогодення рідної землі. В його книгу-дилогію увійшли документально-художні твори про минуле і теперішнє Донбасу, його заповідну природу, першопоселенців і тих, хто згодом обживав його неосяжні дикі степи, а також писав про нього з незапам'ятних часів . В "Думах" - сплав історії, легенд, сільських переказів, бувальщин , особисте сприйняття автором донецької землі. Тут читачі знайдуть легенди, сказання про Савур - Могилу і Кам'яні Могили , Золотий Колодязь та Великоанадольський ліс , Хомутовський степ й Криву Косу , Сіверський Донець і Святі Гори. Письменник віддає данину першовідкривателям Донецького кряжу , його заповідних місць , природних багатств.
Шахтарські бувальщини та сказання Донбасу
Козацькі часи минули, та далі твориться народна творчість, яка на кінець 19 століття стає виразником долі нової суспільної верстви - шахтарів і заводських робітників.
Український робітничий фольклор на Донеччині не набрав такого поширення, як, приміром, козацький чи чумацький. Мабуть, українська душа не змогла пройнятись шахтарсько - заводським життям , або такий короткий термін, як сто років існування українського пролетарського фольклору, занадто малий час для чисельних творів на цю тематику.
Більш широко зображує життя робітників шахт та заводів російський фольклор Донбасу. У фольклорному збірнику О. В. Іонова "Песни и сказы Донбасса" крім побутових пісень робітничої тематики, приводяться легенди та сказання з життя донецького шахтарства. Це широковідомі твори: "Шубин"; "Как гусь зарубщиков из шахты выгнал"; "Про Жадея" та інші.
В цих творах доля шахтарів постає виключно важкою , трагічною та злиденною. У багатьох з них розповідається про Хазяїна підземних кладів, або шахтарського „чорта”, який, за переказами, жив у шахті та мстився вуглекопам за те , що потурбували його підземні покої. Він дуже лютував під землею, свистів, охав, гримів у лавах, фиркав у вічі вугільною пилюкою, обвалював породу та влаштовував непрохідні завали. Недивно, що боялись його забобонні шахтарі, тому й розповідали різні історії та бувальщини про Шубіна.
Багато усіляких сказань та легенд про нелегку шахтарську працю склав народ. Ми ж пропонуємо для ознайомлення чудову легенду про походження болотного газу у шахтах, яку поміж інших наводе також І. Костиря в своїх "Думах о Донбассе". ЛЕГЕНДА О БОЛОТНОМ ГАЗЕ Говорят, на том самом месте, где нынче лежит напоенный солнцем богатый, благодатный Донецкий край, когда-то, давным-давно, на заболоченных берегах тогдашнего морского залива росли дремучие леса, деревья в которых были совсем не похожи на те, что растут в наше время. Над болотами постоянно висел густой туман, насыщенный влагой. И темные тучи сплошь покрывали небо. Из них беспрерывно шли теплые ливни. В небесной выси взблескивали ослепительные сполохи огненных молний, грохотали сильные грозы. Волглый воздух был насыщен испарениями и удушливым болотным газом. Только изредка сквозь мглу, да и то на короткий миг, пробивались солнечные лучи.
В том сумрачном царстве дикой природы не было слышно ни рычания зверей, ни пения птиц. По деревьям и огромным травам ползали великаны-пауки, скорпионы, мокрицы... В болоте жили гигантские раки, преогромные, величиной с хату лягушки... А еще, говорят, в тех болотах водились неимоверно большие, не похожие ни на каких других тварей, незримые крылатые ящеры. Их тело было прозрачное, как воздух, их невидимые жилы, вместо крови, были наполнены газом болотным. Они умели хорошо летать, однако болото оставляли лишь в кратковременную солнечную погоду. Газ, из которого состояло тело ящеров, легко воспламенялся. И горе тому из них, если в него ненароком попадала пусть и самая крохотная искорка молнии, вмиг взрывался!
В тот раз над всей здешней местностью непроницаемым пологом залегли густые тучи из края в край. Ни малейшего проблеска не было! Ливни с грозами не затихали на протяжении нескольких недель. Все живое замерло, притихло и затаилось. Глубоко в болоте, под толщами непролазной грязищи, распластались яшеры - подальше от беды. А тем временем крутые , высоченные морские волны начали затапливать и леса, не только болота.
... Прошло с тех пор немало лет, может, сотни тысяч. Море постепенно обмелело в здешних краях. А, рухнувшие от воды деревья поглотились топями. И земле сделалось как бы душно под таким покровом. Она до того разогрелась изнутри, что в конце концов затряслась, как в лихорадке, из ее недр то в одном месте, то в другом стали вырываться наружу огненные столбы, раскаленные камни, которые постепенно остывали и образовывали холмы и горы.
Со временем из поглощенного болотами леса, спресованного до каменной твердости, после того, как он истлел или переродился окончательно, возник сам по себе горючий камень. И залег пластами, как и наваливались друг на дружку деревья. А незримые ящеры - те, которых не уничтожил огонь, оказались сдавленными угольными пластами, и лежали там до поры до времени в почти безжизненной дреме.
И вот настал час, когда тот солнечный камень потребовался людям для обогрева, плавки железной руды, и его стали добывать из подземелья. Тут-то и очнулись потревоженные хищные ящеры-чудища. Зашевелились своими незримыми газовыми телами, торкнулись в одну сторону, в другую, пытаясь освободиться из многовекового, плена. Надавит чудище на пласт, и преогромная глыба вывернется и ахнет в забой, где люди, или весь ящер в маленькую дырочку вместе с угольной пылью так и высвиснет из глубин и мором пройдет по углекопам - вповал падают те, кого не задавило до выброса газовых ящеров обломками каменного угля. А наткнется чудище на какой-нибудь огонек в шахте, тут и само взорвется, сотрясая подземелья и обрушивая породу из крепкого сланца и песчанника. Ужасное зрелище!
На одной копи был уже опытный, повидавший виды шахтер. Вот он мараковал-мараковал и надумал, как изгнать зверя-невидимку из угольных пластов. Он взял с собой длинный шпур. Пробурил им в цельном пласте длинную узкую дыру, чтоб добраться до логова зверя-невидимки, а как только достал того, тот завертелся, как ужаленный, и мигом выскочил через ту дырку в забой. А тут его поджидал наготове мощный вентилятор. Завертел его так, что тот и опомниться не успел, как мощнейшая струя воздуха погнала на-гора и бесследно, до мельчайших его газовых клеточек, развеяла в степи Донецкой.
НАРОДНА ПІСЕННА ТВОРЧІСТЬ ДОНБАСУ
Думи
Поряд з легендами, переказами та сказаннями український народ створив і такий унікальний жанр усної творчості, як думи. Думами називаються великі пісенно-розповідальні твори героїчного характеру. В багатьох думах розповідається про важку боротьбу українського народу з іноземними загарбниками, про страдання невольників у турецькій неволі, звучить заклик любити рідний край. Героями цих народних творів являються прості козаки та визначні вожаки козацьких та народних мас.
У народних дум широка географія. Про подіі у нашому краї теж складено немало творів. Це такі думи, як: "Дума про втечу трьох братів з Азова", "Вдова Сірка Івана" або "Про Сірчиху Іваниху", "Дума про Сингура". Кілька слів про героя багатьох усних народних творів, уславленого ватажка запорізького козацтва Івана Дмитровича Сірка. До десяти разів обирали його козаки кошовим отаманом Запорізької Січі. Водив він загони у Францію, де став національним героєм цієї країни, нападав на турецькі й кримські міста, визволяючи земляків із неволі. Під проводом Сірка контролювалися татарські сакми ( шляхи ), які проходили через донецькі степи на Слобожанщину. В особі І.Сірка український народ мав не тільки захисника рідної землі, але й далекоглядного і сміливого політика, для якого цілісність українських земель була найважливішою справою всього життя. Йому часто доводилось піднімати булаву і давати одкоша не тільки татарським агресорам, але й вступати у криваві сутички з військом Московської держави. Напередодні свого багаторічного керівництва запорізьким козацтвом, Іван Сірко "порядкував" на Слобожанщині, де в нього був невеличкий маєток у Мерефі під Харковом.
У думі "Вдова Сірка Івана" розповідається про дружину й сина ватажка, про трагічний епізод у житті його родини: загибель під Тором ( тепер м. Слов'янськ Донецької області ) сина І. Сірка - Сірченка Петра від рук татар. У думі згадується місто Тор та його околиці, козацькі сторожі понад Торцем.
Цікавим зразком народних дум нашого краю є також дума "Про отамана Сингура". Це остання побутуюча в усному народному мовленні дума, записана у 1969 році студентом Віктором Тютюнником в хуторі Сергіївка Красноармійського району. Наводимо текст цієї думи.
ДУМА ПРО ОТАМАНА СИНГУРА
Ночі темної , години тихої
Тікали козаченьки з неволі турецької.
Голі, босі біднії летяги .
На свої кордони потрапляли,
Милу землю , матір рідну кріпко цілували .
Розійшлися хлопці в шинок погуляти
І нового отамана для себе обрати.
Гей, тут Федір промовляє :
- Нас багато понасаджено ,
Да через меча положено,
Да і тіла козацького - молодецького
Живого не оставлено.
Помстимося вірі бусурменській .
За отаманом Сингуром підемо горою.
І промовив тут Сингур - сокіл :
— Ей, козаки , діти , друзі, молодці!
Прошу вас я, добре дбайте,
Од сна уставайте,
На турок яничар наїжджайте,
На три частини всіх рубайте ,
Кров їх гарячу з піском жовтим мішайте.
Віри ж своєї християнської
На поругу на вічні часи не давайте.
Гей пішла там колотнеча,
Козаки добре усі дбали,
В городи турецькі вранці борзо набігали,
Гей, невольників святих з неволі визволяли.
Та й задумав Сингур - козак та й розбагатіти
І козаків собі підвернути.
А гей , війську став казати :
Паном його треба звати .
І в своїй будівлі мирно став походжати.
І зчинили козаченьки у війську молот,
І зробили Сингурові колот.
І всі його цінні скарби військові роздано,
І могутнє козацтво гарно стало вбране .
Гей гуляє це козацтво .
Популярні народні пісні нашого краю
В народі говорять, що у піснях прихована людська душа. Тому що народжуються вони ніби-то саме у душі. Чи то в радості та горі, чи то у нестерпній розлуці з рідними та близькими, в тузі за батьківським порогом, родиною та рідним краєм, чи то через нерозділене кохання до судженого або єдиної на всім білім світі. А й справді!
Якщо твоє родове коріння глибоке та міцне, а твій рід од віку співучий, то прихована генетична пам'ять, вічно жива, невичерпна підкидає тобі часом ще й родові пісні, які закодовані в тобі від роду - племені навічно. Про цю родову пам'ять та любов до української пісні дуже влучно сказав у своєму вірші "Початок" донецький поет П.Ф.Бондарчук :
Все почалося з пісні на світанні:
Співала мама радісно мені,
Гойдаючи колиску при вікні,
А за вікном - троянди полум'яні,
Всміхались квіти запашні, духм'яні,
І очі сяяли мені,
Вбирав я серцем всі її пісні,
Усі слова , такі прості й кохані.
Вони мені прекрасний світ одкрили,
Вони мене в життя благословили,
Щоб доля в мене щасно розцвілась.
Я ще не знав, що маю Батьківщину,
А вже любив святу її первинність,
Що в материнській пісні почалась.
Соціально-побутові пісні.
Вагоме місце в пісенному фольклорі селища посідають побутові пісні. Це закономірно, бо вони становлять основу фольклору українського народу, всебічно відбивають щоденну життєдіяльність людей, їх родинні стосунки. Ми приводимо найцікавіші зразки.
"Ой стоїть явір та й над водою"
Ой стоїть явір та й над водою,
На воду схилився.
Ой молоденький, ой козаченько,
Чого зажурився? (2 р.)
Ой як мені та не хилиться
Вода корінь миє,
Ой як мені та й не журиться,
Як серденько ниє. (2 р.)
Оріхове сіделечко,
Ще й кінь вороненький,
Сів поїхав з України
Козак молоденький. (2 р.)
Сів поїхав з України
Спородила мене мати
В зеленому житі,
Дала мені гірку долю
Треба з нею жити".
Варіантів цієї пісні немає в жодному збірнику, так що можна сказати, що пісня була складена саме в нашому регіоні.
Розглянемо тепер солдатські та рекрутські пісні .
"Ой поля, ви поля"
Ой поля, ви поля
Ви широкі поля.
Чом на наших полях
Урожаю нема?
Чом на наших полях
Урожаю нема?
Тільки виросла там
Кучерява верба.
Тільки виросла там
Кучерява верба,
А під тою вербой
Солдат вбитий лежав.
А під тою вербой
Солдат вбитий лежав,
А в ногах у нього
Конь вороний стояв.
Ой ти коню, мій конь,
Ти не стой надо мной,
А біжи ж ти мой конь
На Вкраїну - домой.
Не скажи ж ти, мой конь,
Що я вбитий лежу,
А скажи ж ти, мой конь,
Що жонат я хожу.
Та й там і загинув.
Свою рідну Україну
Навіки покинув. (2 р.)
Звелів козак посадити
Явір, ще й калину.
Звелів козак насипати
Високу могилу. (2 р.)
Будуть пташки прилітати,
Калиноньку їсти.
Будуть вони приносити
З України вісті. (2 р.)
У збірнику народних пісень ( упорядник О. М. Хмілевська) є пісня з такою ж назвою та основним змістом. Слова збігаються лише частково. Цей факт доказує багатоваріантність українських народних пісень.
Наводимо ще одну козацьку пісню, в якій теж відчувається тужливий настрій козака та нарікання на "гірку долю".
"Віють вітри"
Віють вітри, віють буйні
Дуби нагинають
Сидить козак молоденький
Та й вітру питає:
"Скажи вітре, скажи буйний,
Ой де ж моя доля,
Де надія, де хвактура,
Де козацька доля?"
Вітер йому отвічає:
"Знаю, козак, знаю –
Твоя доля - доля нещаслива
По тім боці гаю.
Лежить вона затоптана
Сірими волами".
Схилився козак та й заплакав
Гіркими сльозами:
"Спородила мене мати
В зелену неділю,
Дала мені гірку долю
Де я її діну?
Оженила меня
Пуля бистренькая,
А звінчала меня
Сабля остренькая.
А бояри були –
Усі дзвони гули,
А світилка була –
Свіча восковая.
А світилка була -
Свіча восковая,
А матуся була –
Мать сирая земля.
Розглянемо ще одну пісню "Ой у полі три тополі". Її можна віднести як до соціально-, так і до родинно-побутової.
"Ой у полі три тополі"
Ой у полі три тополі,
Четвертая рута,
Молодая дівчинонька
Любила рекрута.
А рекрут той добрий хлопець.
Його люди знали:
В яке село він не піде,
Там дівчину має,
Прийшла звістка з України,
Рекруте, збирайся,
Молодая дівчинонька
Слізьми умивайся.
Ой чи була б же я дурна,
Розуму не мала.
Ой щоб же я за рекрутом
Сльози проливала.
Пісня "Ой у полі три тополі" теж не має варіантів у друкованих збірниках народних пісень.
"Драгун коня ох сідлає"
Драгун коня ох сідлає
Та й у похідоньки одїжджає
Приспів:
Гей! Спатфелю я,
Спатфелю яблунька,
Направелю, перехвилю,
Протихвилю, нахвилю,
Штрахвелю, нахвилю, Філімон
Наляж, приляж.
Приклонилася.
Вона й прилягла.
Та й в похід їжджає
Товаришу наказ дає.
Приспів.
Та нехай вона не жде
Та нехай собі заміж іде.
Приспів.
Родинно-побутові пісні
Родинно-побутова лірика селища представлена піснями про кохання, про біль і горе розлуки, про родинне життя, колисковими та жартівливими піснями. У родинно-побутових піснях глибоко розкрито ліричну душу народу, його дотепність, гумор, разом з тим його важке життя, породжене соціальною несправедливістю, підневільне становище жінки.
На відміну від соціально-побутових, дослідникам не вдалося знайти варіантів родинно-побутових пісень селища у відомих друкованих збірниках. На рівні припущення можна сказати, що ці пісні виникли в нашому Донецькому краї.
"За горами гори високі"
За горами гори високі,
За горами сонце горить.
Мій милий поїхав далеко,
Як вспомню, так серце болить
Устану я рано- раненько.
В саду соловей не співа,
Зайду я в світлицю тихенько,
Де свекор листівку чита.
"Послухай, послухай,невістко,
Що милий тобі написав.
Він пише, що має другую,
Він пише: "Мене забувай".
"Давно б я про нього забула,
Так в мене дитина його"
Родинно-побутова лірика умовно може бути поділена на жанри: пісні про кохання і про родинне життя. Одним з найпоширеніших мотивів у піснях про кохання є мотив розлуки.
" Ой, як схочу помандрую"
Ой, як схочу помандрую
З своєї сторонки
Та все я в чужую. 2 (р.)
Мандруй, мандруй, козаченько,
То я й буду знати
Ой відкіль виглядати 2 (р.)
Чи з Харкова, чи з станиці,
З далекого краю,
Краю - косовиці 2 (р.)
Їхав козак з косовиці,
Питається дівки,
А дівки красавиці 2(р.)
Ой чи жива, чи здорова
Вийди, моя мила,
Моя чорноброва 2 (р.)
Я й не вийду, я й не стану,
Вишлю сестру меншу мене
Тобі на пораду.
В мене сестра менша мене
Личко біле, чорні брови
Такі ж, як у мене! 2 (р.)
У пісні „Сьогодні субота” мова йдеться, мабуть, про зраду. Тільки вона могла наштовхнути героїню на такий жахливий вчинок.
„Сьогодні субота”
Сьогодні субота,
А завтра неділя (2 р.)
Копай, мати, зілля (2 р.)
З-під сосни коріння (2 р.)
Тай й будем варити
Козака труїти (2 р.)
Козак отравився,
На коня схилився (2 р.)
Тяжко зажурився (2 р.)
ЛІТЕРАТУРА:
1. Барвінок Донбасу: Читанка з народознавства і літератури рідного краю. Посібник для учнів 2 класу.- Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 2000.- 56с
2. Дума о песнях отчего края // Костыря И.С. Думы о Донбассе: В 2-х частях.- Донецк: Изд-во «УкрНТЭК», 2002.- С. 435
3. Картини рідного краю в українських народних думах та піснях // Українська мова та література.- №35.- С.12
4. Коцубенко Л.А. Пісенний фольклор селища Семенівки міста Краматорська [Розміщено на дискеті]
5. Оліфіренко В.В. Дума і пісня: Джерела літературного краєзнавства // Донбасс.- 1993.- №5 (спецвипуск).- С. 82-84; С. 94-98
6. Оліфіренко В.В. Таємниця духовного скарбу: Із популярного народознавства // Донбасс.- 1994.- № 1-6 (спецвипуск).- С. 24-25; С. 27-30
7. Побутові пісні; Жартівливі пісні; Колискові пісні // Оліфіренко В.В. Методика викладання народознавства у школі.- Донецьк: Український культурологічний центр, 1994.- С. 66-73
8. Шахтерский фольклор // Юз и Юзовка.- Донецк, 2000.- С.169-192
|