АВТОПОРТРЕТ

“Я все — п’яний дітвак із сонцем у кишені”. 
“Я — закоханий в житті поганин”.
“Привітання життя”. З першої книжки “Привітання життя”

Червоні  клени  й  клени  срібні,  
над  кленами  весна  і  вітер.  
Дочасності  красо  незглибна,  
невже  ж  тобою  не  п’яніти?  

Я,  сонцеві  життя  продавши  
за  сто  червінців  божевілля,  
захоплений  поганин  завжди,  
поет  весняного  похмілля.  

ДОРОГИ

Розгорнулась  земля,  наче  книжка  
(дороги,  дороги,  дороги).  
Зашуміла  трава  і  принишкла,  
простелилась  нам  юним  під  ноги.  

Тільки  небо  і  тільки  пшениця  
(над  нами,  за  нами,  під  нами).  
Тільки  безкрай  і  далеч  іскриться,  
тільки  безвість  вітає  вітрами.  

Голубінь,  золотавість  і  зелень  
(яруги,  галявини,  кручі).  
Розспівались  таємно:  дзінь-дзелень  
цвіркуни  в  конюшині  пахучій.  

Залізиста  вода  із  криниці  
(дороги,  дороги,  дороги).  
О,  відкрий  нам  свої  таємниці,  
дивний  місяцю  мідянорогий!  

Бо  в  дорогах  звабливая  врода  
(о  зелень!  о  юність!  о  мріє!).  
Наша  молодість,  наче  природа,  
колосистим  ще  літом  доспіє.   1934 р.

ВИШНІ

Антонич  був  хрущем  і  жив  колись  на  вишнях,  
на  вишнях  тих,  що  їх  оспівував  Шевченко.  
Моя  країно  зоряна,  біблійна  й  пишна,  
квітчаста  батьківщино  вишні  й  соловейка!  

Де  вечори  з  євангелії,  де  світанки,  
де  небо  сонцем  привалило  білі  села,  
цвітуть  натхненні  вишні  кучеряво  й  п’янко,  
як  за  Шевченка,  знову  поять  пісню  хмелем.   16 квітня 1935.

ЗЕЛЕНА ЄВАНГЕЛІЯ

Весна  —  неначе  карусель,  
на  каруселі  білі  коні.  
Гірське  село  в  садах  морель,  
і  місяць,  мов  тюльпан,  червоний.  

Стіл  ясеновий,  на  столі  
слов’янський  дзбан,  у  дзбані  сонце.  
Ти  поклоняйся  лиш  землі,  
землі  стобарвній,  наче  сон  цей!.   1934.

РІЗДВО

Народився  бог  на  санях  
в  лемківськім  містечку  Дуклі.  
Прийшли  лемки  у  крисанях  
і  принесли  місяць  круглий.  

Ніч  у  сніговій  завії  
крутиться  довкола  стріх.  
У  долоні  у  Марії  
місяць  —  золотий  горіх.   1934.

Ідейно-художній аналіз поезій Б.-І. Антонича

«Різдво»

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: філософська.

Тема: факт народження Христа.
Ідея: переосмислення факту народження Христа як події, що відбувається в кожному селі й містечку; уславлення народження життя й радості.

Провідний мотив: таїнство різдвяного вечора (переплетення християнських і язичницьких мотивів).

Рік створення: 1934.
Збірка: «Три перстені».
Напрям: модернізм.

Течія: символізм, авангардизм, міфологізм.

Історія написання: в умовах польської експансії на Західній Україні Антонич відбувається як український поет, який шукає нових форм і продукує новий погляд на світ, поезію, де поєднуються християнська міфологія із традиційними національними фольклорними ідеями й образами.

Біблійну легенду про народження Христа Б.-І. Антонич розкрив по-своєму. Син Божий має людську подобу, то чому б йому не народитися «в лемківськім містечку Дуклі»? А замість пастухів прийдуть лемки й принесуть у дарунок «місяць круглий», котрий буде у Матері Марії, як золотий горіх. І це не треба розуміти, як святотатство, це відчуття близькості своєї до Сина Божого, єдності з тим, хто взяв на себе гріхи людства й постраждав за нього.

Літературознавці про твір. Б.-І. Антонич не вдавався до «оязичнення християнства» чи — навпаки. Він уміло взаємодоповнював дві однаково рідні українцям релігійні системи. Як-от у вірші «Різдво», де християнське таїнство народження Спасителя тонко помережане язичницькими мотивами. Саме воно відбувається в українському, лемківському середовищі. І навіть волфи уподібнюються до лемків: «Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий». Образ місяця, що проймає увесь твір, — теж праукраїнський, язичницький символ Різдва, народження нового світу. Отже, залучаючи творчу фантазію, уяву, автор щільно переплітає християнську й українську традиції, робить інтимним переживання віри.

Мотиви: «велике в повсякденні»; «краса»; «Батьківщина»; «природа».

Образи: людей: лемки у крисанях; Марія; міфологічних істот (умовно): бог; природи: ніч у сніговій завії, місяць — золотий горіх; предметів і явищ: народження; сани; містечко; крисані (круглі капелюхи); стріхи; долоні.

Символічні образи: кожен образ у поезії є своєрідним символом:

сани (український символ-аналог ясел, де народився Христос);

лемки (символ-аналог волхвів);

золотий горіх (символ-аналог дитинчати Христа, нового життя);

місяць (символ батьківщини).

Автор «Трьох перстенів» — національно орієнтований митець, про що свідчить, наприклад, такий його запис: «Проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Рима, Варшави чи Москви… Вірю в землю батьківську і в її Поезію».
Композиція: складається із двох чотиривіршів, у яких у символічній формі розказано про волхвів, які принесли дарунки новонародженому Христу, і Марію, яка тримає на долонях (притуляє до лона) сина («золотий горіх»).

Система віршування: силабо-тонічна.
Віршовий розмір: 4-стопний хорей
Строфа: чотиривірш (катрен).

Римування: перехресне (абаб).
Художні засоби виразності: епітет, символ, інверсія.

«Вишні»

Вірш Антонича «Вишні» був не надто схвально сприйнятий читачами і критиками після його опублікування. Читачі не знайшли в цій поезії звичних атрибутів класичного вірша: строфи, риму, розміру. Не зрозумілі їм були й метафори поета: Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко. Образ поета-хруща на шевченківській вишні не зрозуміли ні читачі, ні критики. Тому авторові самому довелося його розтлумачувати. Він писав: «Антонич така сама частина природи, як трава, вільхи, зозулі…, частина, органічно зв’язана з загальним біологічним ростом… образ зі славним уже хрущем до деякою міри має джерело в подібному відношенні до природи…» Далі Антонич пояснює своє «перевтілення» в «хруща», як входження у світ шевченківської лірики, де він, на його думку, посідає місце скромне, а тому уособлене в образі саме хруща. В його рядках «Цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко», «як за Шевченка» чітко просліджується зв’язок із відомими усім ще з дитинства рядками Шевченка: «Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть». У своєму роз’ясненні до вірша «Вишні» Антонич пише: «Вірш «Вишні», що в ньому виступає цей образ (хруща), висловлює зв’язок з традицією нашої національної поезії, а зокрема із шевченківською традицією. У цій традиції поет почуває себе одним дрібним тоном (малим хрущем), але зате врослим у неї глибоко й органічно, наче б сягав корінням ще шевченківських часів».

 Вірш «Вишні» надходить до збірки «Зелена Євангелія», яку називають , книгою природи , це візитна картка поета. 
Ідея цілісності людини в єднанні з природою відтворена у вірші «Вишні»: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко». Поет назвав себе малим хрущем на дереві нашої національної поезії, яке виросло з шевченківських традицій, тим самим підкресливши свою причетність до української культури, історії, мистецьких здобутків. Свою любов до батьківщини Антонич виражає через низку епітетів: «Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейкаї» 

«Дороги»

Поезія написана у 1933 році. Романтична й алегорична картина дороги змальована у вірші поета в оригінальній формі повтору, уточнення-зауваження в дужках. Це створює певний оригінальний ритмічний малюнок.
Дорога в поезії є символом незворотності часу, його плинності й невблаганності лету, вічності людського пориву до пізнання світу й свого місця в ньому. Автор убачав у дорозі втечу від повсякденного життя, від загалу, від загальноприйнятих норм; цей образ допомагає відірватися від сьогодення й пірнути в минуле та майбутнє, у потойбічне. Образ дороги дає можливість глибше відтворити стан людини, для якої постійний рух стає джерелом енергії, постійним пошуком істини. 
Небо й пшениця ніби відтворюють кольори національного прапора: «Тільки небо і тільки пшениця (над нами, за нами, під нами)». 
Для надання більшої виразності поет використовує неологізми (залізиста вода, мідянорогий місяць), метафори (трава принишкла, цвіркуни розспівались, молодість доспіє), порівняння (земля, наче книжка; молодість, наче природа). Звуконаслідування «Дзінь-дзелень» допомагає створити звукові картини, що робить вірша експресивно насиченішим. Риторичні звертання (о зелень! о юність! о мріє!) виступають ефективним засобом зосередження й утримання уваги читача. 
Дорога простелилася «юним під ноги», вона сповнена привабливості й таємниць, треба пройти її, не схибити,щоб побачити її красу й доскон

«Зелена Євангелія»

Збірку віршів «Зелена Євангелія» називають книгою природи. Поезія «Зелена Євангелія» — ніби візитна картка поета, він невтомно продовжує стукати в наші душі: «Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній, наче сон цей!» Невеличкий поетичний твір насичений незвичайними порівняннями: «Весна — неначе карусель», «місяць, мов тюльпан», метафоричний образ «на каруселі білі коні» — неповторний образ весни, що міг з’явитися лише у стилі цього поета. Митець ще раз підкреслює, що наші предки шанували дві стихії — воду і сонце: «…на столі слов’янський дзбан, у дзбані сонце».

Вірш «Зелена Євангелія» — це гімн природі, весні, землі, де все це гармонійно поєдналося. Захоплюють тонкі й незвичні спостереження: дійсно, хіба заметіль із пелюсток квітучих абрикосів (морель) не нагадує карусель? І місяць інколи буває червоним, як тюльпан. Земля стобарвна, і весело ловити сонце в дзбан (глечик), радіти йому, цінувати миті життя.

Вид лірики: пейзажна.

Жанр «Зелена Євангелія» : ліричний вірш.

Провідний мотив твору.

Вірш «Зелена Євангелія» — це гімн природі, весні, землі, якій кожен із нас має поклонятися як божеству.

Ідея «Зелена Євангелія» — показати зелений світ, який для поета є священним.

Композиція твору. Вірш «Зелена Євангелія» — це лише дві строфи-катрени, але в них поет висловив і почуття ліричного героя, і красу землі, і її божественне начало.

Образи твору. Ліричний герой — людина, шо любить свою землю, її природу, оспівує весну, гірське село, місяць, усю багатобарвність і красу землі.

Художні засоби «Зелена Євангелія»  

 епітети: «білі коні», «земля стобарвна» допомагають побачити багаті кольори землі;

порівняння: «весна — неначе карусель», «місяць, мов тюльпан, червоний», «земля, наче сон цей» змальовують спорідненість і гармонію різнобарвного світу, в якому все схоже в чомусь між собою — воно живе;

омофони: «сонце — сон цей» використовує поет задля створення багатогранного образу — зорового, звукового, тактильного;

діалектизм «морель» (пелюстки квіток абрикосів) передає національну своєрідність змалювання пейзажу, робить його впізнаваним.

Римування «Зелена Євангелія» — перехресне

Віршовий розмір «Зелена Євангелія»: чотиристопний ямб із пірихієм

Твір «Зелена Євангелія» — це Євангеліє, священна книга самого поета, який поклонявся природі, вірив, що все живе має душу. Кожним рядком вірша поет невтомно стукає в нашу душу, не просить, а вимагає любити багатобарвну землю, поклонятися їй, бачити красу в усьому.

•     Які кольори згадані поетом у «Зеленій Євангелії»? Яке вони мають значення? (Білий. Це доволі частотний колір у поезіях поета. Цей колір, мабуть, автор використовує для надання своїм образам позитивного забарвлення. Червоний. Допомагає змалювати образ місяця більш насичено)

•     Які асоціації у вас викликають образи вірша? Який образ можна назвати основним. Чому? (Основою основ серед образів Антоничевої поезії став образ землі. Богдан-Ігор Антонич прийшов до переконання, що джерело всіх слов’янських вірувань треба шукати саме тут. Із землі народжується життя. Земля — фундамент світового дому).

Аналіз твору «Автопортрет» (збірка «Три перстені»)

«Автопортрет» за жанром — медитація. Митець міркує над своїми пракоренями. Цей вірш за обсягом невеликий — усього дві строфи, проте висловлені в ньому думки важливі для розуміння світоглядних та естетичних засад творчості Б.-І. Антонича. Як відомо, поет народився на Лемківщині — у самобутньому, незвичайному краї, природа, звичаї та обряди, пісні якого не могли не вплинути на обдарованого юнака, його творчу уяву. За визначенням поета, це земля, у якій дивовижно переплелися залишки язичницьких вірувань, давнини й незбагненно- чарівний світ природи. У перших рядках вірша якраз і звучить мотив захоплення людини красою природи: «…невже ж тобою не п’яніти?».

Наступна строфа — про те, що він — людина, для якої Богом є природа. Ця думка підсилюється самовизначенням автора: «…я — закоханий в житті поганин».

Автор захоплюється природою, сонцепоклонництвом.

Вірш належить до лірики з елементами пейзажної, філософської, інтимної.

Міфологізм у творі: поклоніння сонцю.

Тема: розповідь про красу навколишнього світу

Ідея: поетизація краси навколишнього світу, яка пробуджує в людині митця

1.     Чотиристопний яб

2.     Катрен

3.     Перехресне римування

4.     Жіноча рима

Язичництво поета не тільки зумовлене суб’єктивними уподобаннями митця, а й прагненням висвітлити свій ідеал, свій духовний вимір, намалювати ситуацію, схожу на первісну, справжню, освітивши її своїми думками й почуттями. Таким було його естетичне бачення й розуміння світу й людини. В основі Антоничевого світовідчуття лежить та картина світобудови, у якій є місце й еллінському відчуттю буття як гармонії, і первісне, язичницьке бачення світу, і духовно-активне його освоєння, невіддільне від розумного проникнення в його таємниці. Прикметно, що як епіграф до поезії «Автопортрет» узяті рядки з поезії «Автобіографія» (з книжки «Привітання життя»).

Ліричний герой вірша Б.-І. Антонича «Автопортрет» — як дитина, що відкриває для себе світ. Він радіє сонцю, весняному буянню природи. У нього клени чомусь червоні і срібні, а під ними гуляють, \як дітлахи, взявшись за руки, «весна і вітер». З іншого боку — він не дитина, а поет, поганин, що поклоняється Сонцю, Вітру, Блискавиці, Зеленому Дереву. І цей вірш — відображення його душі, закоханої у красу, справді «автопортрет».