Воскресение, 05.04.2020, 09:04
Приветствую Вас Гость | RSS

Словесник

Меню сайта
Время жизни сайта
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Методический кейс

Главная » Файлы » Украинская литература » Анализ произведений [ Добавить материал ]

Куліш П. "Чорна рада" Характеристика героїв
[ · Перейти по ссылке () ] 13.03.2016, 13:04

У романі діють історичні особи (Іван Брюховецький, Яким Сомко, Павло Тетеря, ніжинський полковник Васюта, згадується також Юрій Хмельницький, Вуяхевич). Проте більше місця відведено персонажам, створеним уявою автора, – Кирило Тур, Пугач, Василь Невольник, Леся, Шрам, Петро Шраменко, Божий Чоловік, Черевань, Мелася Череваниха, Тарас Сурмач, Кирило Тур, Гвинтовка та ін. Саме через їх образи і характери письменник розкриває в романі перераховані нами проблеми роману. 

Старий кобзар, «божий чоловік»

«Темний він був на очі, а ходив без проводиря, у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Що ж робив із тими грішми? Викупив невільників із неволі. Іще ж до того знав лічити усякі болісті і замовляти усякі рани. Може він помагав своїми молитвами над недужими, а може і своїми піснями, бо в його піснях лилась, як чари, що слухає чоловік і не наслухається. За теєто, за все поважали його козаки, як батька: і хоч би попоросив у кого останню свитину з плечей на викуп невільника, то й йому оддав усякий».

Окремо визначимо образ сліпого старця-кобзаря, у якому сконцен­тровано іншу проблему — народ і співець. Це романтичний образ «Бо­жого ясного Чоловіка», людини національно свідомої, котра в мораль­ному плані стоїть дуже високо: вище міщан, селян, козацької верхівки… Не шлунок, а дух визначає його сутність, тож він «наче бачить таке, чо­го видющий зроду не побачить». Автор пише, що «душа його жила не на землі, а на небі»…

Іван Брюховецький

Брюховецький — це політичний авантюрист і безчесна людина, яка давно втратила елементарну гідність і ловить у свої сіті простаків, удаючись до лукавства й демагогії: «Усі будемо рівні!»; «Хліб та вода — козацька їда» тощо…

На відміну від ідеалізованого образу гетьмана Сомка, образ Брюховецького змальований автором в більш реальному ключі. Звісно, що Куліш негативно оцінює свого героя. В першу чергу це виражається в словесному портреті Брюховецького в романі: “…іде збоку чоловік середнього росту й віку, а за їм і по боках його ціла юрба усякою люду – і запорожці, і городове козацтво, і мішане, і прості мужики-гречкосії…Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані – і пучки видно. Хіба по шаблі можна було б догадуватися, що воно щось не просте: шабля аж горіла од золота, да й та на йому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на нього, не подумав би, що в сій голові вертиться що небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату. А як придивишся, то на виду в його щось наче ще й приязне: так би, здається, сів із ним да погуторив де про що добре да мирне. Тілько очі були якісь чудні – так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й читають ізпідтишка чоловіка…”

Риси характеру Івана Брюховецького – це самолюбство і амбіційність, підлість, вміння схилити на свій бік впливових осіб, байдужість до людського життя, нехтування мораллю Запорожжя, слабкодухість. Своє негативне ставлення до героя автор постійно підкреслює зневажливими характеристиками та висловами: “…мізкує собі ледачий Іванець”, ” – позирав гордо…узявшись у боки… Брюховецький суне”, тощо. Брюховецький – прямий антагонiст Сомка. Вiн лукавий, пiдступний, хитрий, пiдлий. Обiцяючи зменшити побори старшини i обмежити захоплення нею маєтностей, втираючись у довiр’я простолюду, вiн намагається справити вигiдне враження, бути малопомiтним, скромним. А добившись свого, вiдверто й цинiчно розкривається перед тими, хто його пiдтримував. Пiсля Чорної ради Брюховецький брутально лає голоту (“мужва невмивана”, “дурне мужицтво”), загрожуючи всiх «порівняти» батогами, глузує зi старих сiчовикiв.

Яким Сомко

«…був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної, був високий, огрядний собі пан, кругловидний, русявий, голова в кучерях, як у золотому вінку, очі ясні, веселі, як зорі, і вже чи ступить, чи заговорить… Жартів не любив. Щирий і незлобливий був лицар, да все ж як і допечуть йому, то стережись тоді кожен»

Батько і син Шрами, Сомко щиро засмучені долею рідного краю, усе роблять, аби не допустити брюховецьких та їм подібних до влади, про­те, на жаль, це не вдається. Сомка та його побратимів змальовано в ро­мані найповніше і найпозитивніше. Якима Сомка виведено як продов­жувача справи Б. Хмельницького. Про це свідчать Сомкові слова: «Зло­жити до купи обидва береги Дніпрові, щоб обидва… приклонились під од­ну булаву! Виженем недоляшка (Тетерю) з України, одтиснем ляхів до самої Случі — і буде велика одностайна Україна».

Найкращі риси українського менталітету – чесність, відданість та патріотизм – П. Куліш відтворив перш за все в образі гетьмана Сомка. Сомко виступає в романі уболівальником за долю України, не хоче, щоб через його особисті інтереси почалися чвари.    Наказний гетьман Сомко щиро засмучений недолею рідного краю, він – продовжувач справи Богдана Хмельницького. Про це свідчать Сомкові слова: “Зложити докупи обидва береги Дніпрові, щоб обидва приклонились під одну булаву!”. Він щирий і незлобливий лицар, гордий і розумний ватажок. Коли вірні йому козаки вирішили покласти голови, але не віддати свого гетьмана на поталу, він говорить: “Братці милі! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна!”. Портрет Сомка у романі подано романтичними фарбами, виразами схожими на історичні пісні та легенди, автор нам подає гетьмана таким, яким бачив його народ: “Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної” (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступіть, чи заговорить, то справді по-гетьманськи…”   Благородно поводиться він в останню годину життя, відмовляється врятуватися ціною смерті Кирила Тура, який прийшов визволити його з в’язниці. Сомка автор наділяє характерними рисами українського полководця і державного діяча – тими рисами, якими наділив його народ в думках, піснях та легендах.

Висновок. Про те, що образ Якима Сомка в романі — художній, а не історичний, свідчать такі факти:
1) на час Ніжинської ради Сомко був літньою людиною, а у творі він молодий, неодружений;
2) за історичними даними, Сомко — палкий прихильник союзу з Росією, а в «Чорній раді» — поміркована людина, справжній борець за незалежність України;
3) був далеко не безгрішний у політиці, в романі ж — кришталево чиста людина.
Водночас багато історичних даних про Сомка збігаються з літературним трактуванням Куліша, наприклад:
1) Сомко виражав погляди козацької старшини;
2) він зневажливо ставився до черні;
3) на Ніжинський раді пробував захопити булаву збройно;
4) дійсно був страчений Брюховецьким.

Порівняльна характеристика Якима Сомка та Івана Брюховецького.
                                             Спільне
козацька старшина — гетьмани; розумні, енергійні, боролися за булаву
                                              Відмінне

Яким Сомко                                                                               Іван Брюховецький

чесний, порядний, освічений,                                                 хитрий, облесливий, нечесний, жорстокий;

дотримується козацьких традицій і звичаїв                               влади добився обманом, підкупом
безкомпромісний;                                                                    зневажливо ставився до козацьких старійшин, черні;
мріяв об'єднати Україну сильною                                             мріяв про особисту владу, славу та збагачення
рукою, зробити її незалежною

Іван Шрам

«Був він син паволоцького пана, по прізвищу Чепурного, учився в Київський братській школі і вже сам вийшов. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряницею, то він устряв до козацького війська, бо гарячий був чоловік…. і не всидів би у своїй парафії, чуючи як ллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів і урядників над українцями»

Вірним сподвижником Сомка зображено паволоцького полковника й попа Шрама, палкого поборника об’єднання України. Йому відведено в романі багато місця, й саме через образ Шрама П. Куліш найповніше розкриває свої погляди.  Шрам – доброчесна, шанована людина, відважний воїн. Привертає до себе увагу незвичайна зовнішність цього полковника – священика («по одежі й бороді — як піп, по шаблі та шрамах на обличчі — як старий козарлюга»). Мужньо веде себе Шрам у бою, його стійкість викликає здивування навіть у бувалих воїнів: “Що, тебе Господь сотворив із самого заліза?” Паволоцький полковник Шрам – одна з центральних постатей роману – людина досвiчена, мудра. Вiн добре розумiє, чого прагнуть претенденти на гетьманську булаву, правильно оцiнює їхнi полiтичнi та вiйськовi сили. Заради незалежностi України Шрам готовий вiддати сили й лiта, що йому судилося ще прожити. Вiн їде до Якима Сомка, щоб словом i дiлом допомогти йому в цiй справi – “привернути всю Україну до однiєї булави”.

Шрам – iдеально-романтичний образ, який усiма силами прагне добра та спокою Українi. Навiть стосовно єдиного сина Петра, якому Божий Чоловiк пророкував, що той помре своєю смертю, вiдповiдає: “Нехай лучче поляже од шаблi i од кулi, аби за добре дiло, за цiлiсть України, що ось розiдрали надвоє” .   I загинув Шрам теж за Україну, коли, рятуючи Паволоч, сам здався Тетерi й прийняв усю вину на одного себе: “Шрам паволоцький, жалуючи згуби паволочан, сам удавсь до Тетері і прийняв усю вину на одного себе. І Тетеря окаянний не усумнивсь його, праведного, як бунтовника, на смерть осудити й осудивши, повелів йому серед обозу військового голову одтяти” . Шрам рішуче відстоює право старшини вирішувати всі державні питання, із зневагою ставиться до простого народу, козацької голоти, запорожців, при цьому захоплюється їх героїчними подвигами у минулі часи.

 Іван Шрам — особа не історична, але його загибель дуже подібна до загибелі паволоцького полковника Івана Поповича, про розправу над яким пише історик Микола Аркас: «Та Тетеря обложив його у Паволочі і він, щоб врятувати свій рідний город од руїн, оддався з 15 товаришами до рук Тетері, а той скарав його лютою смертю»

Петро Шраменко

«Був щирий козак, лучче йому з нудьги загинути, ніж панотця навік перечорнити і золоту свою славу гряззю закаляти»

Гідний батька і син Петро — «орел не козак». Він до того гарний, що красуня Леся не спускала з нього очей, а в тих очах «сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вимовиш ніякими словами». Мужність, хо­робрість Шраменка вражають навіть старих козаків: «не кожен здатен під кулями велику ріку перепливати»… У ту пам’ятну ніч, коли Кирило Тур викрав Лесю, Петро подався навздогін і, відстоюючи дівчину, бив­ся із зловмисником не на життя, а на смерть. Він робить перші успіхи у військовій справі – здобуває вороже знамено. Петpо Шpаменко – лицаp, добpий козак, сміливий, завзятий, мужній. Його хоpобpість і відданість батьківщині дивує бувалих козаків: “Hе кожен здатен під кулями велику pіку пеpепливти”. Петро дуже відданий коханій дівчині Лесі. По-лицаpськи відбиває він у Киpила укpадену дівчину, захищає її честь.

Леся Череваниха

«А вона ж то стояла, підійшовши під благословеніє, хороша да прехороша! Іще трошки засоромилась перед поважним гостем, то й очиці спустила в землю, а на виду аж сіяє… І що вже, як хороше вдасться! Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті — усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і так усякому на душі, мов сонечко світить»

Любовна лінія роману представлена образом Лесі (доньки Череваня). У дусі народних пісень змальована краса Лесі, її кохання з Петром. Загалом образ Лесі Череванівни теж ідеалізований, типізований образ красуні з українського фольклору – вона уособлення жіночої краси й чистоти. Риси характеру Лесі: скромна, боязка, ніжна, романтична, мрійлива, вірна в коханні.

Настя — дружина Гвиновки

«Ще була молода і хороша, тілько бліднолика пані. Зараз було видно, що се не нашого пера пташка. Не та в неї хода, не та й постать, да й українська одежа якось їй не припадала. А гарна, чорноброва була пані»

М. Черевань

«…був тяжко грошовитий, да й веселий пан із козацтва, що збагатились за десятилітню війну з ляхами… доскочив собі незчисленного скарбу, та після війни й сів хутором коло Києва» «…не любив ніяких сварок; … бо був козак друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то зарятує й визволить»

Цікавим і неоднозначним в романі є образ поміщика Череваня. Черевань брав участь у визвольній боротьбі українського народу проти Польщі, займаючи високі посади у війську Хмельницького. Хоча для П. Куліша він є уособленням “хутірської ідилії”, все ж таки його образ важко назвати позитивним.

Черевань прикипів до свого багатства і взагалі з хутора нікуди не виїздив. Війна, а потім легке збагачення зруйнували в його душі почуття милосердя. Навіть незважаючи на те, що Черевань людина доброзичлива і щира, для нього найдорожчі його власні егоїстичні інтереси.      Для Череваня поняття України уособлює його хутір: “А що нам, брате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти, або пити, або ні в чому хороше походити?” Він на перший план ставить власне багатство і розкіш, а не Україну. Черевань іде на компроміс із своєю совістю, він погоджується їхати на вибори в Ніжин суто з особистих корисливих міркувань, що пізніше, на “чорній” раді, проявилося в наївному: “Я свого зятя на всякому місці оберу гетьманом”.

Меланія Череваниха  (Дружина Череваня)

Про зовнішність Череванихи сказано, що вона «молодиця свіжа та повновида». Про її характер дізнаємось більше: Череваниха верховодить у родині, фактично має більшу владу, ніж слабохарактерний Черевань, у спірних випадках нав’язує свою волю: наприклад, наполягає, що її дочка Леся має стати дружиною гетьмана Сомка, а не Петра Шраменка, як би того хотів Черевань. Череваниха горда, рішуча, амбіційна.

Кирило Тур (Запорозький отаман)

«Добрий він, і душа щира, козацька, хоч удає з себе ледащицю і характерника. Да вже без юродства в їх не буває» «…був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадало за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густі брови аж геть піднялись над тими очима, і — враг його знає — глянеш раз: здається, супиться, глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз і підніме тебе на сміх»

Найяскравіший з образів козаків — Кирило Тур.  Цей портрет повністю виправдовує прізвище героя, справді схожого на тура. Для Кирила, за його ж словами, Січ — мати, а Луг — батько. Хоробрий лицар, бунтарської і дещо химерної вдачі, Кирило не має корисливих інтересів, прагне до незалежності, відчайдушних вчинків і козацького побратимства. Перед гетьманом він тримається як рівня з рівнею… Останній штрих образу Тура, який ще більше посилює до нього симпатію, — викрадення вночі нареченої гетьмана, Лесі, спроби визволити самого гетьмана Сомка, за­судженого до страти.

 Відважний і великодушний, він ладен віддати життя за бойове побратимство, козацькі звичаї.  Курінний отаман запорожців, мужній, але химерної вдачі воїн. Життя його сповнене пригод, те, що він робить, під силу лише велету. Головне для Кирила, сина запорожця, – козацька честь: “Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного” . Мета його життя – здобути славу, що переживе лицаря. Головне, щоб лицар стояв за праве діло і бив ворога. Життєва філософія Кирила – філософія свободи, любові та гуманізму, коріння яких у легендах та переказах про козака Мамая, у характерництві запорожців. Пантелеймон Куліш, творячи образ Тура, використав розповіді про козацьку винахідливість і безпечність: зокрема, про те, як козаки напускали ману на ворога й тим-то так легко перемагали його. В основі химерності Кирила – глибока й вразлива українська емоційність, безмежна любов до людини й світу, прагнення зігріти, розвеселити світ. Проте здатен Кирило й на лихі вчинки заради власної втіхи: так, він викрадає Лесю й хоче силоміць зробити її своєю дівчиною. Тим не менш, в інших ситуаціях той самий персонаж виявляє героїзм та готовність на самопожертву заради козацької слави.

Василь Невольник

«Справді … був собі дідусь такий мизерний, мов зараз тільки з неволі випущений: невеличкий, похилий, очі йому позападали і наче до чого придивляються, а губи якось покривились, що ти б сказав — він і зроду не сміявся. У синьому жупанкові, у старих полотняних шароварах, да й те на йому було мов позичене»

Ця зламана неволею, а пізніше прислужництвом особистість. У часи своєї молодості Василь був одним одним з найкмітливіших козаків, знав грамоту і Дніпрові гирла. Доля зробила з колишнього лицаря страдника, яскравим свідченням чого стало його нове прізвище – Невольник. Добровільно прийняте рабство в Череваня доконало Василя до решти.

«Січовий дід» Пугач

Представник запорізького козацтва в романі. Старий Пугач змальований у романтичному ключі, він охоронець козацьких звичаїв. Цей образ ілюструє кращі традиції Запорізької Січі. Пугач усюди, за будь-яких умов відстоює правду, незважаючи на те, хто йому протистоїть. Він хоче, щоб на Україні не було “ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого”. Так, на “чорній раді” він підтримував Брюховецького, але відчувши справжню суть цього демагога, та ще коли побачив, що новий гетьман почав виявляти зневагу до демократичних традицій запорізького козацтва, з гнівом картає його та рішуче пориває з ним.

Категория: Анализ произведений | Добавил: panova
Просмотров: 35911 | Загрузок: 199 | Рейтинг: 3.6/14
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии и видеть ссылки на материалы могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Вход на сайт
Поиск