Уста говорять: «він навіки згинув!»
А серце каже: «ні, він не покинув!»
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,
Тут в глибині і б’ється враз зі мною:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Так завжди, чи в піснях забути хочу муку,
Чи хто мені стискає дружньо руку,
Чи любая розмова з ким ведеться,
Чи поцілунок на устах озветься,
Струна бринить лагідною луною:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Чи я спущусь в безодні мрій таємні,
Де постаті леліють ясні й темні,
Незнані й знані, і наводять чари,
І душу опановують примари,
А голос твій бринить, співа з журбою:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Чи сон мені склепить помалу вії,
Покриє очі втомлені від мрії,
Та крізь важкі, ворожії сновиддя
Я чую голос любого привиддя,
Бринить тужливо з дивною журбою:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
І кожний раз, як стане він бриніти,
Тремтять в моєму серці тії квіти,
Що ти не міг їх за життя зірвати,
Що ти не хтів їх у труну сховати,
Тремтять і промовляють враз зо мною:
«Тебе нема, але я все з тобою!»
Kimpolung, 7.06.1901
У вірші Лесі Українки «Уста говорять: «Він навіки згинув!» лірична героїня серцем вірить у те, що коханий, хоч і загинув фізично, та не покинув її, його образ, його душа супроводжують її всюди: і в піснях, якими вона намагається зарадити горю, і в дружній розмові, і у мріях, і навіть уві сні.
Тема: згадки про втрачене кохання, страждання поетеси.
Ідея: по при смерть, любов все таки залишаеться жити у серці.
Головна думка: А серце каже: «Ні, він не покинув!».
Жанр: інтимна лірика.
Художні засоби:
епітети: струна якась тремтяча, любая розмова, важкі, ворожії сновиддя.
метафори: серце каже, поцілунок на устах озветься, безодні мрій таємні, душу опановують примари, голос твій бринить, співа з журбою, сон мені склепить помалу вії.
порівняння: тремтить-бринить, немов сльоза гаряча.
риторичні запитання: Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
оклики: «Тебе нема, але я все з тобою!».
епіфора: «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!».
символи: квіти — уособлення кохання
Поезія ніби утверджує відому тезу: «Людина жива, доки жива про неї пам’ять». Рефреном звучить у кінці кожної строфи «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!» Сумує лірична героїня й про те, що так і не судилося цьому коханню стати взаємним, бо ЇЇ почуття — «квіти» — він так і не зміг за життя зірвати. Закінчується вірш словами: «Тебе нема, але я все з тобою!», бо «квіти»-почуття продовжують бриніти в серці люблячої жінки.
|