Среда, 01.04.2020, 20:29
Приветствую Вас Гость | RSS

Словесник

Меню сайта
Время жизни сайта
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Методический кейс

Главная » Файлы » Украинская литература » Анализ произведений [ Добавить материал ]

Шевченко Т. "Наймичка"
15.01.2016, 20:10

Літературний рід - ліро-епос
Напрям - реалізм
Жанр - епічна поема
Дата написання - 12.11.1845р
Збірка - "Кобзар" 1860 року

Тема: Зображення важкої долі жінки-кріпачки, яка вимушена була все своє життя страждати і приховувати своє материнство.
Ідея: Засудження тогочасних умов, у яких жінка відчувала себе соціально незахищеною; висловлення співчуття стражданням героїні.
Основна думка:
А) мати — найсвятіше, що є у кожної людини;
Б) Я каралась /Весь вік в чужій хаті… /Прости мене, мій синочку! /Я… я твоя мати.

Авторська ідея твору.

Т. Шевченко виголошує ідею справедливості людського суду.
Слід оцінювати людину не за її особисті помилки, а за її справи. Одним з перших підняв поет на висоту соціально-морального конфлікту проблему жінки-матері, її трагічну долю, її незахищеність від людського марнославства, від консерватизму й хибних церковних постулатів про гріховність такого материнства.

Особливості назви твору.

Ганна зробилась наймичкою уже після того як стала матір’ю. Шевченко поміняв причину-наслідок і свідомо слово «Мати» не виніс у заголовок свого твору. Тут захована (звісно з волі автора і відповідно до ідейного змісту твору, щоб його не зруйнувати) не від читачів (вже на початку твору з його прологу, ми знаємо про материнство Ганни), а від сина Ганнина таємниця. Отже, в заголовку поеми — також один із секретів високої майстерності Шевченка

Композиція.
Композиційно поема поділяється на пролог і вісім частин. У перших чотирьох розповідається про молоду наймичку, решта — про її старість і смерть.
Поемі властива так звана «видима» композиція. Кожний розділ твору — немовби окремий кадр, що рухає дію, сприяє розгортанню сюжету.
Експозиція — розділ І. Дії тут поки ще немає. Автор знайомить нас із старими заможними хуторянами — дідом та бабою. У них своє горе — невтішна самотня старість. Уже «смерть з косою за плечима», а вони бездітні.
Зав’язка — розділ ІІ. Трохимові та Насті поталанило — вони знайшли підкинуту біля свого перелазу дитину і всиновили її.
У наступних розділах розгортаються різні сюжетні перипетії. За часовими вимірами дія у творі довготривала. Відповідно до вимог поемного жанру Т. Шевченко концентрує час, зосередивши увагу на найважливіших епізодах життя своїх героїв.

Композиція поеми письменника нагадує побудову драматичного твору. У ній чітко виділяються сцени, картини, епізоди. Як у драмі, кульмінація винесена на кінець і перед смертю Ганна відкриває синові Маркові сокровенну таємницю свого життя.

Між «Катериною» і «Наймичкою» в часі їх написання лежить сім років (І838 р„ і 1845 p.), а різниця в трактуванні образу покритки просто колосальна, що пояснюється творчим змужнінням Шевченка. Якщо Катерина — це образ-жертва, яка, крім захоплення силою її любовного почуття і жалю до нещасливої долі дівчинки-селянки, ніяких інших емоцій ке викликає, то Ганна, теж жертва, показана передовсім як мати. І для того щоб сконцентрувати вею увагу читача саме на такому трактуванні образу, автор не дає навіть стислої передісторії народження Ганною позашлюбного сина, не показує винуватця її життєвої драми. Старі й самітні Трохим і Настя, яким і підкинула своє дитя Ганна, в сюжеті поеми теж не відіграють суттєвої ролі. Хоч про них і багато мовиться, а все ж вони на другому плані.

Головна героїня поеми — Ганна, яка вже через рік, змінивши ім'я, прийшла на хутір проситися в найми. Читач може лише здогадуватися, що відбувалося з цією бідолашною жінкою за той рік. Материнське серце щеміло від болю за втраченою дитиною, тривожні думки не давали спокою зраненій душі: «Чи живий синочок, чи здоровий, чи добре йому в тих людей на xутoрі, чи, може, кривдять його?» І вона пішла... Жінка з багатого роду стала наймичкою — зважте і на цей аспект її вчинку. Ганна все перемогла, щоб бути коло свого сина, ще не відаючи, яка це несказанна мука: бути матір'ю, але не мати права впродовж років почути з вуст рідного сина оте наймиліше для неї слово-звертання: мамо, нене, матусю рідна. Так, це воістину пекельні муки. До того ж, як і кожній матері, їй хотілося б пишатися таким сином: ставним, гарним на вроду, добрим серцем і з щирою душею. Та де тобі — не можна, ніяк не можна. І все ж Ганна була рада й від того, шо рідне дитя коло неї, простягає до неї рученята, посміхається, і на душі в згорьованої матері стає веселіше. Світ душі невсипущої наймички вдень при людях, як ясен світ: вона «грається, співає». А прийде вечір, настане ніч, Ганна, як ніхто не бачить,
Свою долю проклинає, 
Тяжко, важко плаче.
І плачучи, малого Марка «сльозами вмиває». У цьому психічному роздвоєнні головна суть життєвої драми матері: вона не має душевної рівноваги. Ганна змальована Шевченком у багатьох епізодах, але найдокладніше в побутовому плані — як нянька. Недаремно це слово так схоже на інше — ненька. Нянька-ненька? Хіба цим не сказано найголовніше про роль дорогої нені в житті кожної людини? Тому ми й не дивуємося отій незбагненній для всіх (для всіх, крім матері!) якості, про яку поет пише:
Вона чує з тії хати,
Як дитина дише.
Напевно, немає потреби доводити і працьовитість, і скромність, і уважність Ганни до старих, до невістки Катерини, до онуків — Яринки і Карпа, її набожність тощо, бо все це лежить на поверхні. Зате є потреба акцентувати на кінцевому розділі поеми, в якому Шевченко поставив Ганну і на вершину страждань страшенно боялася вмерти, не дочекавшись повернення Марка з Дону — з чумакування), і на вершину радості, коли вона вперше вже дорослому синові відкрила велику таємницю свого життя:
Марку! Подивися, 
Подивися ти на мене! 
Бач, як я змарніла, 
Я не Ганна, не наймичка
Я...
Та й оніміла, 
Марко плакав, дивувався, 
Знов очі відкрила,
Пильно, пильно подивилась —
Сльози покотились. — 
Прости мене. Я каралась 
Весь вік в чужій хаті..
Прости мене, мій синочку! 
Я... я — твоя мати.—
Тa й замовкла...
Зомлів Марко 
И земля задрижала.
Чим не сцена шекспірівської сили? Часто, вдаючись за звичкою до порівнянь, ми називаємо вражаючі трагічні сцени шекспірівськими, але недаремно ще древні вважали, що будь-яке порівняння кульгає. Щойно процитоване, упевнений, за динамізмом емоцій і гостротою колізії теж може правити за еталон художньої майстерності, бо вражає просто в серце. Недаремно дорослий, фізично міцний мужчика-козарлюга зомлів. Такий фінал змушує вас здригнутись, схиляючись у шанобі перед силою духу жінки, перед величчю найвищої з усіх любовей — материнської. Коли б Шевченко написав тільки поему «Наймичка», він і тоді став би безсмертним навіки.

Сюжет твору.
Сюжет цього твору схожий із сюжетами народних пісень і балад. У поемі «Наймичка» розповідається про жінку-покритку, яка народила сина позашлюбного. У пролозі у формі народної пісні йде сповідь розчарованої, ошуканої жінки, яка не знає як далі жити, що станеться з нею і дитиною? Тепер вимушена вона покинути свої рідні місця, щоб сховатися від сорому і знущань.
У частинах від 1 до 4 описано життя дитини і матері. Жінка підкидає дитину під воротами двох старих бездітних хуторян Насті і Трохима. Ідилічно змальоване їх подружнє життя: вони зростали разом, побрались, важкою працею заробили собі статок. Але велика печаль спіткала обох — не мали вони дітей. Тому великою радістю для старих став їх прийомний син Марко. Через деякий час у домі з’являється молодиця, яка проситься у найми, бо ж тепер багато клопотів, у домі дитина. Важливим моментом у сюжеті повісті є готовність Ганни служити за будь-яку плату. Але вражає справедливість, чесність, вміння поважати працю Трохима. Він твердо знає, що важка праця коштує хороших грошей. Наймичка несамовито працювала, у рядках поеми описано як день і ніч не відходила молодиця від Марка, робила важко і самовіддано, спокутувала чим могла свій гріх. І тільки вночі дозволяла собі плакати.
З четвертої по восьму частину Марко — дорослий, його мати-наймичка уже стара жінка. Марко чумакує, його прийомну матір поховали, а старий дід ледь пережив таку втрату. Перенести це нещастя йому помагала Ганна, вона весь цей час у родині, помітно, що вже давно вона стала її членом. Наймичку питає Трохим про те, з ким слід одружувати Марка. Мудрою і вистражданою колись була порада наймички. Нехай сам чоловік вибирає собі пару, саме так вчиняють люблячі й розумні батьки. Не шукаючи вигоди, вони дають дитині самій вибирати собі долю. Але відмовляється стати наймичка запрошеною матір’ю. Насправді вважає себе жінка великою грішницею, бо підкинула свою дитину. Суворо вона себе карає, а ще й скромна за характером і бідна, тому думає, що не має ані морального, ані соціального права сидіти запрошеною матір’ю на весіллі серед чесних і багатих людей. Уходить Ганна замість весілля у паломництво до Києва. Дорогою

Працює, а коли вертається до Марка, завжди гостинці несе всій родині. Тільки собі нічого не купує. Така самовідданість породжує і у невістці Катрі повагу до старої. Вона миє старій ноги, пропонує відпочинок і подальше спокійне життя у родині. Але Ганна продовжує спокутувати, вимолювати свій гріх: до самої смерті ходить молитися у Київ. І тільки перед самою смертю повертається до Марка. Готова вона унести таємницю народження Марка із собою у могилу, але той уже повернувся з чумакування. І зізнання матері стає кульмінацією поеми. Жінка вважає, що все життя «каралася», тобто себе карала за свій гріх, а перед смертю можна сказати, що вона справжня матір Марка. Дуже зрадів Марко, бо любив Ганну все життя як матір. Але своїм останнім покаранням зробила Ганна неможливість відчути синовнє визнання і любов.

І. Франко про «Наймичку» Т. Шевченка.

«Наймичка» — натура безмірно глибша, чуття у неї не тільки
Живе, але сильне та високе, любов до дитини така могуча, що перемагає все інше, заслонює перед нею весь світ, заставляє забути про себе саму, віддати все своє життя не для хвилевої покути, але для довгої жертви на користь своєї дитини.»
Назвав поему «Наймичка» «безсмертним твором поетичним». І нарешті резюме великого письменника і вченого: «Змалювання такої постаті з такою вірністю і правдою, з такою чарівною простотою і натуральністю... належить до найбільших тріумфів правдивої штуки (мистецтва.— Б. С.) і мусить уважатися за найкращий показ великої геніальності Шевченка».

Додаткова інформація.

На сюжет поеми «Наймичка» композитор М. Вериківський
Створив оперу під цією назвою (1941), що була екранізована режисером І. Молостовою (1964).

Прочитати поему, скласти план.

Наймичка
Пролог

У неділю вранці-рано
Поле крилося туманом;
У тумані, на могилі,
Як тополя, похилилась
Молодиця молодая.
Щось до лона пригортає
Та з туманом розмовляє:

«Ой тумане, тумане,—
Мін латаний талане!
Чому мене не сховаєш
Отут серед лану?
Чому мене не задавиш,
У землю не вдавиш?
Чому мені злої долі,
Чом віку не збавиш?
Ні, не дави, туманочку!
Сховай тілько в полі,
Щоб ніхто не знав, не бачив
Моєї недолі!..
Я не одна,— єсть у мене
І батько, і мати…
Єсть у мене… туманочку,
Туманочку, брате!..
Дитя моє! мій синочку,
Нехрещений сину!
Не я тебе хреститиму
На лиху годину.
Чужі люди хреститимуть,
Я не буду знати,
Як і зовуть… Дитя моє!
Я була багата…
Не лай мене; молитимусь,
Із самого неба
Долю виплачу сльозами
І пошлю до тебе».

Пішла полем ридаючи,
В тумані ховалась
Та крізь сльози тихесенько
Про вдову співала,
Як удова в Дунаєві
Синів поховала:

«Ой у полі могила;
Там удова ходила,
Там ходила-гуляла,
Трути-зілля шукала.
Трути-зілля не найшла,
Та синів двох привела,
В китаєчку повила
І на Дунай однесла:
«Тихий, тихий Дунай!
Моїх діток забавляй.
Ти, жовтенький пісок,
Нагодуй моїх діток;
І скупай, і сповий,
І собою укрий!»

I

Був собі дід та баба.
З давнього-давна у гаї над ставом
Удвох собі на хуторі жили,
Як діточок двоє,—
Усюди обоє.
Ще змалечку удвох ягнята пасли,
А потім побралися,
Худоби діждалися,
Придбали хутір, став і млин,
Садок у гаї розвели
І пасіку чималу —
Всього надбали.
Та діточок у їх бігма,
А смерть з косою за плечима.
Хто ж їх старість привітає,
За дитину стане?
Хто заплаче, поховає?
Хто душу спом’яне?
Хто поживе добро чесно,
В добрую годину,
І згадає дякуючи,
Як своя дитина?..
Тяжко дітей годувати
У безверхій хаті,
А ще гірше старітися
У білих палатах,—
Старітися, умирати,
Добро покидати
Чужим людям, чужим дітям
На сміх, на розтрату!

II

І дід, і баба у неділю
На призьбі вдвох собі сиділи
Гарненько, в білих сорочках.
Сіяло сонце, в небесах
Ані хмариночки, та тихо,
Та любо, як у раї.
Сховалося у серці лихо,
Як звір у темнім гаї.

В такім раї чого б, бачся,
Старим сумувати?
Чи то давнє яке лихо
Прокинулось в хаті?
Чи вчорашнє, задавлене
Знов поворушилось,
Чи ще тілько заклюнулось
І рай запалило?

Не знаю, що і після чого
Старі сумують. Може, вже
Оце збираються до бога,
Та хто в далекую дорогу
Їм добре коней запряже?

«А хто нас, Насте, поховає,
Як помремо?»
«Сама не знаю!
Я все оце міркувала,
Та аж сумно стало:
Одинокі зостарілись…
Кому понадбали
Добра цього?..»
«Стривай лишень!
Чи чуєш? щось плаче
За ворітьми… мов дитина!
Побіжім лиш!.. Бачиш?
Я вгадував, що щось буде!»

І разом схопились
Та до воріт… Прибігають,
Мовчки зупинились.
Перед самим перелазом
Дитина сповита —
Та й не туго, й новенькою
Свитиною вкрита;
Бо то мати сповивала —
І літом укрила
Останньою свитиною!..
Дивились, молились
Старі мої. А сердешне
Неначе благав:
Випручало рученята
Й до їх простягає
Манюсінькі… і замовкло,
Неначе не плаче,
Тілько пхика.

«А що, Насте?
Я й казав! От бачиш?
От і талан, от і доля,
І не одинокі!
Бери ж лишень та сповивай…
Ач яке, нівроку!
Неси ж в хату, а я верхи
Кинусь за кумами
В Городище…»

Чудно якось
Діється між нами!
Один сина проклинає,
З хати виганяє,
Другий свічечку, сердешний,
Потом заробляє
Та ридаючи становить
Перед образами —
Нема дітей!.. Чудно якось
Діється між нами!

III

Аж три пари на радощах
Кумів назбирали,
Та ввечері й охрестили,
І Марком назвали.
Росте Марко. Старі мої
Не знають, де діти,
Де посадить, де положить
І що з ним робити.
Минає рік. Росте Марко —
І дійна корова
У розкоші купається.
Аж ось чорноброва
Та молода, білолиця
Прийшла молодиця
На той хутір благодатний
У найми проситься.

«А що ж,— каже,— возьмім, Насте».
«Возьмімо, Трохиме,
Бо ми старі, нездужаєм,
Та таки й дитина,
Хоча воно вже й підросло,
Та все ж таки треба
Коло його піклуватись».
«Та воно-то треба.
Бо й я свою вже часточку
Прожив, слава богу,—
Підтоптався. Так що ж тепер,
Що візьмеш, небого?
За рік, чи як?»
«А що дасте».
«Е, ні! треба знати,
Треба, дочко, лічить плату,
Зароблену плату,
Бо сказано: хто не лічить,
То той і не має.
Так отак хіба, небого?
Ні ти нас не знаєш,
Ні ми тебе. А поживеш,
Роздивишся в хаті,
Та й ми тебе побачимо,—
Отоді й за плату,
Чи так, дочко?»
«Добре, дядьку»
«Просимо ж у хату».

Поєднались. Молодиця
Рада та весела,
Ніби з паном повінчалась,
Закупила села.
І у хаті, і на дворі,
І коло скотини,
Увечері і вдосвіта;
А коло дитини
Так і пада, ніби мати;
В будень і в неділю
Головоньку йому змиє,
Й сорочечку білу
Що день божий надіває.
Грається, співає,
Робить возики, а в свято —
То й з рук не спускає.
Дивуються старі мої
Та моляться богу.
А наймичка невсипуща
Щовечір, небога,
Свою долю проклинає,
Тяжко-важко плаче;
І ніхто того не чує,
Не знає й не бачить,
Опріч Марка маленького.
Так воно не знає,
Чого наймичка сльозами
Його умиває.
Не зна Марко, чого вона
Так його цілує,
Сама не з’їсть і не доп’є,
Його нагодує.
Не зна Марко, як в колисці
Часом серед ночі
Прокинеться, ворухнеться,—
То вона вже скочить,
І укриє, й перехрестить,
Тихо заколише;
Вона чує з тії хати,
Як дитина дише.
Вранці Марко до наймички
Ручки простягає
І мамою невсипущу
Ганну величає…
Не зна Марко, росте собі,
Росте, виростає.

IV

Чимало літ перевернулось,
Води чимало утекло;
І в хутір лихо завернуло,
І сліз чимало принесло.
Бабусю Настю поховали
І ледве-ледве одволали
Трохима-діда. Прогуло
Прокляте лихо та й заснуло.
На хутір знову благодать
З-за гаю темного вернулась
До діда в хату спочивать.

Уже Марко чумакує
І восени не ночує
Ні під хатою, ні в хаті…
Кого-небудь треба сватать.
«Кого ж би тут?» — старий дума
І просить поради
У наймички. А наймичка
До царівни б рада
Слать старости: «Треба Марка
Самого спитати».
«Добре, дочко, спитаємо
Та й будемо сватать».

Розпитали, порадились,
Та й за старостами
Пішов Марко. Вернулися
Люде з рушниками,
З святим хлібом обміненим.
Панну у жупані,
Таку кралю висватали,
Що хоч за гетьмана,
То не сором. Отаке-то
Диво запопали!

«Спасибі вам! — старий каже.
Тепер, щоб ви знали,
Треба краю доводити,
Коли й де вінчати,
Та й весілля. Та ще ось що:
Хто в нас буде мати?
Не дожила моя Настя!..» —
Та й заливсь сльозами.
А наймичка у порогу
Вхопилась руками
За одвірок та й зомліла.
Тихо стало в хаті;
Тілько наймичка шептала:
«Мати… мати… мати!»

V

Через тиждень молодиці
Коровай місили
На хуторі. Старий батько
З усієї сили
З молодицями танцює,
Та двір вимітає,
Та прохожих, проїжджачих
У двір закликає,
Та вареною частує,
На весілля просить.
Знай, бігає, а самого
Ледве ноги носять.
Скрізь гармидер та реготня,
В хаті і надворі.
І жолоби викотили
З нової комори.
Скрізь порання: печуть, варять,
Вимітають, миють…
Та все чужі. Де ж наймичка?
На прощу у Київ
Пішла Ганна. Благав старий,
А Марко аж плакав,
Щоб була вона за матір.
«Ні, Марку, ніяко
Мені матір’ю сидіти:
То багаті люде,
А я наймичка… ще й з тебе
Сміятися будуть.
Нехай бог вам помагає!
Піду помолюся
Усім святим у Києві,
Та й знову вернуся
В вашу хату, як приймете.
Поки маю сили,
Трудитимусь…»
Чистим серцем
Поблагословила
Свого Марка… заплакала
Й пішла за ворота.

Розвернулося весілля.
Музикам робота
І підковам. Вареною
Столи й лави миють.
А наймичка шкандибає,
Поспішає в Київ.
Прийшла в Київ — не спочила,
У міщанки стала,
Найнялася носить воду,
Бо грошей не стало
На молебствіє Варварі.
Носила-носила,
Кіп із вісім заробила
Й Маркові купила
Святу шапочку в пещерах
У Йвана святого,
Щоб голова не боліла
В Марка молодого;
І перстеник у Варвари
Невістці достала,
І, всім святим поклонившись,
Додому верталась.

Вернулася. Катерина
І Марко зустріли
За ворітьми, ввели в хату
Й за стіл посадили;
Напували й годували,
Про Київ питали,
І в кімнаті Катерина
Одпочить послала.

«За що вони мене люблять?
За що поважають?
О боже мій милосердний!
Може, вони знають…
Може, вони догадались…
Ні, не догадались;
Вони добрі…»
І наймичка
Тяжко заридала.

VI

Тричі крига замерзала,
Тричі розтавала,
Тричі наймичку у Київ
Катря проводжала
Так, як матір; і в четвертий
Провела небогу
Аж у поле, до могили,
І молила бога,
Щоб швиденько верталася,
Бо без неї в хаті
Якось сумно, ніби мати
Покинула хату.

Після пречистої в неділю,
Та після першої, Трохим
Старий сидів в сорочці білій,
В брилі на призьбі. Перед ним
З собакою онучок грався,
А внучка в юпку одяглась
У Катрину і ніби йшла
До діда в гості. Засміявсь
Старий і внучку привітав,
Неначе справді молодицю:
«А де ж ти діла паляницю?
Чи, може, в лісі хто одняв?
Чи попросту — забула взяти?..
Чи, може, ще й не напекла?
О, сором, сором, лепська мати!»
Аж зирк — і наймичка ввійшла
На двір. Побіг стрічати
З онуками свою Ганну.
«А Марко в дорозі?» —
Ганна діда питалася.
«В дорозі ще й досі».
«А я ледве додибала
До вашої хати,
Не хотілось на чужині
Одній умирати!
Коли б Марка діждатися…
Так щось тяжко стало!»
І внучатам із клуночка
Гостинці виймала:
І хрестики, й дукачики,
Й намиста разочок
Яриночці, і червоний
З фольги образочок,
А Карпові соловейка
Та коників пару,
І четвертий уже перстень
Святої Варвари
Катерині, а дідові
Із воску святого
Три свічечки; а Маркові
І собі нічого
Не принесла: не купила,
Бо грошей не стало,
А заробить не здужала.
«А ось ще осталось
Півбубличка!»
Й по шматочку
Дітям розділила.

VII

Ввійшла в хату. Катерина
Їй ноги умила
Й полудновать посадила.
Не пила й не їла
Стара Ганна.
«Катерино!
Коли в нас неділя?»
«Післязавтра».
«Треба буде
Акафіст найняти
Миколаєві святому
Й на часточку дати;
Бо щось Марко забарився…
Може, де в дорозі
Занедужав, сохрань боже!»
Й покапали сльози
З старих очей замучених.
Ледве-ледве встала
Із-за стола.
«Катерино!
Не та вже я стала:
Зледащіла, не здужаю
І на ноги встати.
Тяжко, Катре, умирати
В чужій теплій хаті!»

Занедужала небога.
Уже й причащали,
Й маслосвятіє служили,—
Ні, не помагало.
Старий Трохим по надвір’ю,
Мов убитий, ходить.
Катерина ж з болящої
І очей не зводить;
Катерина коло неї
І днює й ночує.
А тим часом сичі вночі
Недобре віщують
На коморі. Болящая
Щодень, щогодини,
Ледве чути, питається:
«Доню Катерино!
Чи ще Марко не приїхав?
Ох, якби я знала,
Що діждуся, що побачу,
То ще б підождала!»

VIII

Іде Марко з чумаками.
Ідучи, співає,
Не поспіша до господи —
Воли попасає.
Везе Марко Катерині
Сукна дорогого,
А батькові шитий пояс
Шовку червоного,
А наймичці на очіпок
Парчі золотої
І червону добру хустку
З білою г а б о ю .
А діточкам черевички,
Фіг та винограду,
А всім вкупі — червоного
Вина з Цареграду
Відер з троє у барилі,
І кав’яру з Дону —
Всього везе, та не знає,
Що діється дома!

Іде Марко, не журиться.
Прийшов — слава богу!
І ворота одчиняє,
І молиться богу.
«Чи чуєш ти, Катерино?
Біжи зустрічати!
Уже прийшов! Біжи швидче!
Швидче веди в хату!..
Слава тобі, Христе-боже!
Насилу діждала!»
Отче наш тихо-тихо,
Мов крізь сон, читала.
Старий воли випрягає,
Занози ховає
Мережані, а Катруся
Марка оглядає.
«А де ж Ганна, Катерино?
Я пак і байдуже!
Чи не вмерла?»
«Ні, не вмерла,
А дуже нездужа.
Ходім лишень в малу хату,
Поки випрягає
Воли батько: вона тебе,
Марку, дожидає».
Ввійшов Марко в малу хату
І став у порогу…
Аж злякався. Ганна шепче:
«Слава… слава богу!
Ходи сюди, не лякайся…
Вийди, Катре, з хати:
Я щось маю розпитати,
Дещо розказати».

Вийшла з хати Катерина,
А Марко схилився
До наймички у голови.
«Марку! подивися,
Подивися ти на мене:
Бач, як я змарніла?
Я не Ганна, не наймичка,
Я…» -
Та й оніміла.
Марко плакав, дивувався.
Знов очі одкрила,
Пильно, пильно подивилась —
Сльози покотились.
«Прости мене! Я каралась
Весь вік в чужій хаті…
Прости мене, мій синочку!
Я… я твоя мати».
Та й замовкла…

Зомлів Марко,
Й земля задрижала.
Прокинувся… до матері —
А мати вже спала!

13 ноября 1845,
в Переяславі

Категория: Анализ произведений | Добавил: panova
Просмотров: 18991 | Загрузок: 0 | Рейтинг: 5.0/2
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии и видеть ссылки на материалы могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Вход на сайт
Поиск