Мені зоря сіяла нині вранці,
устромлена в вікно. І благодать —
така ясна лягла мені на душу
сумиренну, що я збагнув блаженно:
ота зоря — то тільки скалок болю,
що вічністю протятий, мов огнем.
Ота зоря — вістунка твого шляху,
хреста і долі — ніби вічна мати,
вивищена до неба (від землі
на відстань справедливості) прощає
тобі хвилину розпачу, дає
наснагу віри, що далекий всесвіт
почув твій тьмяний клич, але озвався
прихованим бажанням співчуття
та іскрою високої незгоди:
бо жити — то не є долання меж,
а навикання і самособою — наповнення.
Лиш мати — вміє жити,
аби світитися, немов зоря.

Тема: міркування ліричного героя над своєю долею.

Ідея: усвідомлення людиною свого призначення в житті, розуміння того важкого хреста, якого треба нести все своє життя.

Літературний рід: лірика

Вид лірики: філософська

Жанр: медитація

Віршований розмір: ямб

Художні засоби:

епітети: ясна благодать, тьмяний клич, душа смиренна, 

метафора: зоря сіяла, клич озвався 

Усе життя В. Стус прагнув стати тим, ким він є. Ця позиція поета чітко окреслена у вірші «Мені зоря сіяла нині вранці...»:

                                          ...Жити — то не є долання меж, а навикання і самособою - наповнення.

У «самособоюнаповненні» — суть Стусового світовідчуття. Саме це було метою поета, до здійснення якої він увесь час пори­вався й прагнув, незважаючи на перешкоди. «Самособоюнапов­нення» націлене на самопізнання, самовизначення, самовдоско­налення особистості. Протягом життя відбувається безперервний розвиток власного самособоюнаповнення. Стус постійно відкриває себе, ніби самонароджуючись, віднаходить у собі нові можливості людської індивідуальності.

«Самособоюнаповненням» В. Стус відмежовувався від довко­лишнього світу, дозволяючи собі розкошувати у власній царині духу. Усвідомлена потреба самоти виявляє філософське загли­блення поета в споглядання внутрішнього життя. Він з немину­чістю робить висновки: відсутність у світі зовнішньому вкрай необхідна для заглиблення у світ внутрішній.

Самозаспокоєння й внутрішню рівновагу поет відчуває, збли­жуючись із природою. Саме природа допомагає митцю віднайти виважений спокій. Цим спокоєм тамується внутрішній біль, завданий зовнішніми чинниками. Осмислення природи — ще один шлях самопізнання й самовдосконалення. Моменти єднання з природою стають виявами органічного стану його душі.

Образ матері як хранительки роду В. Стус пов’язує з вічністю, прагне в собі втримати морально-етичні якості, властиві їй, адже вони не підвладні часові, історичним зрушенням, вони належать вічності: «Лиш мати — вміє жити, аби світитися, немов зоря».

З роками поет збагнув секрет материнської мудрості: у будь- яких життєвих ситуаціях вона залишалася собою. Стусові з часом також властиво звіряти своє життя із батьківським, що є сим­волом роду, відчуттям власного коріння, доростанням до осмис­лення себе.